Джордж Мартін - Битва королів

засідання нарешті закінчилося, за вікнами вже сутеніло. Спускалася з балкона Санса на ватяних від виснаження ногах. Цікаво, думала вона, наскільки серйозно поранився Джофрі? «Подейкують, Залізний трон небезпечний для тих, для кого він не призначався».

Опинившись у безпеці своєї спальні, вона притиснула до обличчя подушку, щоб приглушити радісний писк. «Ох, боги праведні, він відмовився — відмовився від мене в усіх на очах». Коли служниця принесла їй вечерю, Санса мало її не розцілувала. На вечерю був ще теплий хліб і свіжозбите масло, густий яловичий суп, каплун з морквою і персики в меду. «Навіть їжа стала смачніша»,— подумала Санса.

З настанням темряви вона накинула плащ і пішла в богопраліс. Підйомний міст вартував сер Озмунд Кетлблек у своїх білих обладунках. Бажаючи йому доброго вечора, Санса силкувалася підпустити жалібності в голос. Але з того, як він скосив на неї оком, вона б не сказала, що зіграла переконливо.

Серед осяяного місяцем листя на неї чекав Донтос.

— Чого ви такий сумний? — радісно запитала його Санса.— Ви ж там були, ви все чули. Джоф від мене відмовився, все скінчилося, він...

Донтос узяв її за руку.

— Ох Джонкіл, бідолашна моя Джонкіл, ти не розумієш. Усе скінчилося? Та все тільки починається.

У неї впало серце.

— Про що ви?

— Королева ніколи тебе не відпустить, ніколи. Ти надто цінна заручниця. А Джофрі... люба, він — король. Він хоче вкласти тебе до себе в ліжко, і він вкладе, тільки тепер він у твоєму лоні зачне байстрюків, а не законних синів.

— Ні! — зойкнула вражена Санса.— Він мене відпустив, він...

Сер Донтос слиняво поцілував її у вухо.

— Кріпися. Я присягнувся, що доправлю тебе додому, і тепер це здійсниться. Вже призначений день.

— Коли ж? — запитала Санса.— Коли це станеться?

— Увечері по весіллі Джофрі. Після бенкету. Все вже підготовлено. У Червоній фортеці буде повно гостей. Половина гостей уп’ється, а друга половина допомагатиме Джофрі в постелі з нареченою. На деякий час про тебе всі забудуть, метушня нам допоможе.

— До весілля ще місяць. Марджері Тайрел у Небосаду, по неї щойно послали.

— Ти вже стільки чекала, що почекай ще трішки. Ось, дивись, у мене є дещо для тебе.

Сер Донтос порився в своєму гамані, видобув сріблясте павутиння й розтягнув його на своїх товстих пальцях. Це була сіточка до волосся зі срібної канителі, такої тоненької і делікатної, що, коли Санса взяла її в руки, здалася невагомою. На перетині павутинок вставлені були темні коштовні камінці, які аж наче випили місячне світло.

— Що це за камінь?

— Чорний аметист з Ашаю. Вельми рідкісний, за білого дня він фіолетовий.

— Яка краса,— сказала Санса, подумавши: «Мені корабель потрібен, а не сіточка до волосся».

— Краща, ніж ти гадаєш, дитинко. Чарівна, от побачиш. У руках ти тримаєш відплату. Помсту за свого батька,— Донтос нахилився ближче та знов її поцілував.— І перепустку додому.

Теон

Мейстер Лувін прийшов до нього, коли за мурами з’явилися перші розвідники.

— Мілорде,— мовив він,— вам слід здатися.

Теон утупився в таріль вівсяного печива з медом і в кров’янку, які йому принесли на сніданок. Ще одна безсонна ніч — і в нього нерви були напружені так, що сам вигляд їжі викликав нудоту.

— Від дядька звісток не було?

— Не було,— сказав мейстер.— Ні від вашого батька з Пайку.

— Пошліть до них іще птахів.

— Це не допоможе. Заки вони долетять...

— Пошліть птахів! — віджбурнувши рукою таріль з наїдками, Теон відкинув покривало і, голий і сердитий, підвівся з ліжка Неда Старка.— Чи ви мені смерті бажаєте? Так, Лувіне? Правду кажіть!

Але маленький сивий старий не злякався.

— Ми в ордені служимо.

— Так, але кому?

— Королівству,— мовив мейстер Лувін,— і Вічнозиму. Теоне, колись я вчив тебе лічби й письма, історії й воєнного мистецтва. А міг би навчити й більше, якби ти хотів учитися. Не запевнятиму, що ніжно тебе люблю, ні, але й ненавидіти тебе не можу. Та якби й ненавидів, поки ти керуєш у Вічнозимі, я зв’язаний обітницею бути твоїм порадником. От я і раджу тобі здатися.

Теон нахилився підняти плащ, який калюжею розтікся по підлозі, струсити з нього очерет і накинути собі на плечі. «Вогонь, треба розпалити вогонь і перевдягнутися в чисте. Де Векс? Не збираюсь я лягати в могилу в брудному».

— В тебе немає надії тут утриматися,— провадив мейстер.— Якби твій лорд-батько збирався прислати тобі допомогу, він би це вже зробив. Але його більше турбує Перешийок. Битва за Північ відбудеться серед руїн Кейлінського Рову.

— Може, і так,— мовив Теон,— але поки я утримую Вічнозим, сер Родрик і Старкові лорди-прапороносці не зможуть виступити на південь і вдарити дядькові в тил...— («Я не такий безнадійний у воєнному мистецтві, як ти гадаєш, старий»).— Харчів у мене досить, щоб, якщо доведеться, витримати річну облогу.

— Облоги не буде. Може, день-два будуватимуть драбини та кріпитимуть на канати гаки. Та дуже швидко твої мури атакують одразу в сотні місць. Може, тобі й удасться деякий час утримувати фортецю, але замок впаде за годину. Ліпше відчинити браму й попросити...

— ...милості? Знаю я, яку до мене виявлять милість.

— Є закон....

— Я — залізнорідний! — нагадав йому Теон.— У мене свій закон. Який вибір мені лишили? Ні, не відповідайте, я вже досить наслухався ваших порад. Ідіть і відішліть птахів, як наказую, і перекажіть Лорену, що я хочу його бачити. І Векса теж. Нехай мою кольчугу почистять, а залога збереться у дворі.

На мить йому здалося, що мейстер не послухається. Та нарешті Лувін сухо уклонився.

— Як зволите.

Зборисько мало жалюгідний вигляд: у великому дворі здавалося, що залізних — крихітна купка.

— Північани будуть тут ще до вечора,— повідомив їм Теон.— Сер Родрик Кассель з усіма лордами, які відгукнулися на його заклик. Я від них не тікатиму. Я взяв цей замок і збираюся його утримати, й жити або померти королевичем Вічнозиму. Якщо хтось хоче виїхати просто зараз, поки не підступили головні сили сера Родрика, у вас іще є шанс прорватися,— мовив він, а тоді витягнув з піхов довгого меча й прокреслив на землі лінію.— Тих, хто лишається битися, прошу вийти сюди.

Всі мовчали. Вояки у своїх кольчугах,