Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

- Ти все ще намагаєшся спокусити мого сина? І волосся пофарбувала?

- Батьку! - перебив його Оррмарин.

- Що? Ти знав, що вона десять років виконувала всі бажання старого дурня, щоб той давав їй гроші? Вона гірша за повій! - закричав Азаніель.

 Жазель здалося, що він вигукнув це на весь світ. Грім ударив прямо в неї. Вона більше нічого не бачила й не чула. Лише біле світло сорому перед нею.

- Вибач, ми потім це обговоримо. - сказав Оррмарин клерку. - Зараз у нас важлива справа.

Він з батьком обійшли її та залишили одну. Зовсім одну. Раптом увесь тягар усіх її прожитих років ударив у голову. Те, від чого вона тікала. Те, що не хотіла згадувати. Жазель опустила плечі. У неї не було смутку, злості чи якогось іншого почуття. Вона не мала нічого всередині. Просто стояла і дивилася в одну точку. Як не тікай ​​від минулого, одного прекрасного дня воно тебе наздожене.

- Гей. Не стій так. - голос богині злегка вивів її з такого стану. - Зараз буде найцікавіше. Пішли.

Жазель підкорилася. Не тому, що хотіла. І не тому, що їй було цікаво дізнатися, що саме має статися. Ні. Їй сказали "пішли", ось вона і пішла. Як робила вже багато років поспіль.

Зі стіни спустився Максуд. Перед Оррмарином та Азаніелем. Він почав обговорювати відступ. Оррмарин увесь час зиркав у бік алхіміста. Схоже, тому вже вдалося щось зробити зі скринькою. Він кивнув батькові і мало не побіг у бік Абсолютного.

Поруч із алхімістом стояла Селюстір та Арлет Шерро.

- Ну що? - з нетерпінням спитав Оррмарин.

Він глянув на батька. Метрів двадцять.

- Останнє кільце захисту. - з напруженим виглядом відповів Поєднувач.

За секунду він видихнув. І зсунув кришку. Чорний меч лежав усередині. Ормарин першим вихопив його.

- Давай швидше віддамо його Максуду. - запропонувала Жазель, що раптово з'явилася поруч.

Оррмарин засміявся, бачачи, як Максуд і його батько вирушають в інший бік. Тільки він і дві Химерниці. Ну ще цей недолугий алхіміст.

- Ти зіграла свою роль. Думаєш, я не знав, що ти справжня помийна жебрачка? Від цього перебувати поряд з тобою було ще огидніше. - усміхнувся він. - Дякую, що принесла мені його.

Тревізо запалила очі. Тієї ж миті дві сині стріли встромилися в її ліву частину грудної клітки. Химерниця завалилася убік. Оррмарин одним ударом меча зніс голову Жазель. Алхіміст влип у стіну спиною.

- Ах, ти тварюка! - пролунав десь голос Жазель.

Шерро округлила очі. Вона почала щось розуміти та швидко виставила щит. Він одразу розбився на дрібні уламки. Без видимих ​​на те підстав. Вона однією рукою витягла ще один щит перед собою, а іншою викинула білу кулю вгору. В ту ж мить картина перед ними змінилося. Азаніель, Максуд, Сандрін та Жазель стояли не далі, ніж за п'ять метрів від них. Ніякого трупа Жазель поруч вже не було. Оррмарин кинувся до стіни з мечем у руках. На ходу він хотів убити і Поєднувача, але меч відскочив від синього напів прозорого щита, який тепер проявився прямо перед алхімістом. Шерро бігла за ним слідком, прикриваючи їхній відступ синіми широкими смужками. Стріли Сандрін вплутувалися в нього, але не могли долетіти до зрадників. Оррмарин зі спини встиг убити кількох чемпіонів, щоб звільнити собі шлях до відступу.

Щит зрадниці надійно закрив її від атаки Сандрін. У метушні бою ніхто не звернув на них уваги. Ніхто й не намагався їх зупинити. Але одна синя стріла пройшла під щитом Шерро якраз у той момент, коли та застрибнула на стіну. Знизу вгору. Вона пробила Химерницю наскрізь. Ще кілька метрів її тіло рухалося за інерцією, доки не завалилося на стіну. Оррмарин вже зістрибував із кам'яного виступу.

Сандрін кинулася до Тревізо. Та саме залікувала собі рану, зануривши руку в зелений серпанок глибоко в тіло.

- Як ти вижила? - здивувалася Сандрін.

- Знаєш, серце з правого боку — це дуже не зручно. Але воно того варте. - усміхнулася Селюстір, перемагаючи біль.

Сандрін усміхнулася у відповідь.

- Він вкрав меч... він його вкрав... - повторювала Жазель, не знаючи, від чого більше засмучуватися.

Чи то від того, що її коханий обранець виявився зрадником. Чи то від того, що весь їхній похід і всі ті смертельні небезпеки, на які вона наражалися, були даремні. Але найбільше її засмутило те, що її коханий виявився не тим, ким вона його вважала. А ще він, швидше за все, вбив її у своїй ілюзії. І образливі слова Азаніеля все ще стукали в її голові. Сльози самі покотилися з очей.

Генерал людей, що стояв поруч і все це бачив, не знав, що й думати. Схоже, він перебував у шоковому стані. Амайанта дзюрчала на вухо маршалу про те, як той обійшовся з Жазель. Сутичка на стінах фортеці тривала. Все змішалося.

Максуд ведмежим ударом збив Азаніеля. Генерал влип у стіну. Щелепа його була зламана, череп тріснув від зіткнення зі стіною.

- Я попереджав тебе про неї? Попереджав, щоб ти не смів говорити про неї гидоту? - голос маршала гримів уночі.

Максуд підходив до Азаніеля. Раптом перед ним виросли дві Химерниці із запаленими очима з табору генерала. Праворуч і ліворуч від самого Максуда встали Сандрін і Селюстір. Теж у бойовій формі.

- Він того не вартий. - м'яко сказала Сандрін, не зводячи очей з Химерниць.

- Ти більше не генерал. Твої люди будуть додані до сотень чемпіонів. Якщо мені треба буде поговорити з ними окремо, я зроблю це через Даміана. Це моє рішення. Захочеш його оскаржити – я тебе вб'ю. - пообіцяв маршал, потім перевів погляд на двох дівчат з палаючими очима, що стояли перед ним. - І жодна Химерниця не зможе мені завадити. А якщо спробує, то також помре.

Максуд кілька секунд дивився на них. Потім, переконавшись, що сенс його слів до них дійшов, обернувся і пішов геть. Сандрін і Селюстір пішли назад разом із ним, тільки спиною вперед, щоб не підставлятися під можливі удари. Навколо їхніх зап'ясток свистіли вогні. Інші Химерниці, постоявши ще кілька секунд, підійшли до Азаніеля, щоб залікувати його рани.