Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— це просто золота жила, повір мені. Це смертельний номер, яар. Він робить по п’ятсот копій кожного фільму і продає кожну по п’ятсот баксів. Це два з половиною лаки[173], Салмане, за кожну стрічку! Якби можна було робити такі ж гроші на вбивствах, демографічна проблема в Індії була б вирішена за місяць! Ти просто зобов’язаний поговорити з ним про це, братику.

— Він мені не подобається,— заявив Салман.— Я не довіряю йому. Гадаю, найближчим часом доведеться розібратися з цим покидьком раз і назавжди. Це навряд чи буде початком спільного бізнесу, па?

— Якщо до цього дійде, я пристрелю його для тебе, братику, з величезним задоволенням. Але перш ніж упорати його, ми можемо разом з ним зробити непогані гроші.

— Я так не вважаю.

Санджай оглянув присутніх у пошуках однодумців і звернувся по підтримку до мене:

— А що скажеш ти, Ліне?

— Це не в моїй компетенції, Санджу,— посміхнувся я у відповідь на його стурбований погляд.— Такі питання вирішує рада.

— Саме тому я і питаю тебе, Лінбаба. Ти можеш виступити як незалежний експерт. Ти знаєш Чугу і знаєш, скільки грошей в цьому героїновому бізнесі. У нього дуже непогані ідеї щодо грошей, ти так не вважаєш?

— Арей, не питай його! — втрутився Фарід.— Хіба що ти хочеш почути правду.

— Ні, хай скаже,— наполягав Санджай. Очі його блищали. Він любив мене і знав, що я люблю його теж.— Скажи мені правду, Ліне. Що ти думаєш про Чугу?

Я поглянув на Салмана, і він кивнув мені, як міг би зробити це Хадер.

— Я думаю, що покидьки на зразок Чуги — це ганьба для всього кримінального співтовариства,— сказав я.

Салман і Фарід похлинулися і, сміючись, полізли по хустки, щоб витерти пролитий чай.

— О’кей,— сказав Санджай, спохмурнівши, але очі його як і раніше блищали.— Що саме тобі не подобається в нім?

Я знову подивився на Салмана. Той усміхнувся мені, підвівши брови і здійнявши руки в жесті, що означає «я пас».

— Чута вимагач,— відповів я.— А я не люблю вимагачів.

— Що ти хочеш сказати?

— Він нападає на тих, хто не може дати йому відсіч, і обдирає їх. У нас удома таких типів називають вимагачами, тому що вони наживаються за рахунок беззахисних людей.

Санджай озирнувся на Фаріда і Салмана з відвертим подивом.

— Не бачу в цьому нічого особливого,— заявив він.

— Я розумію, що ти не бачиш, як і більшість людей. І це нормально. Я ж не сподіваюся, що всі думатимуть так само, як я. Багато хто так і живе. Я розумію їх, але це не означає, що мені таке подобається. Мені зустрічалися такі типи у в’язниці. Раз чи два вони хотіли були пограбувати мене, але напоролися на мого ножа, і більше вже ніхто до мене не чіплявся. У в’язниці такі речі стають відомі дуже швидко. Якщо спробуєш наїхати на цього хлопця, отримаєш дірку в животі. От мені й дали спокій... Спитай он офіціянта з готельного ресторану, якої він думки про Чугу. Той пиячив там з друзями на тому тижні, а під час розрахунку обдурив його на п’ятдесят баксів.

На бомбейському жаргоні «баксом» називали не тільки долари, а й рупії. Я знав, що Санджай зазвичай дає п’ятдесят баксів офіціянтам і водіям таксі у вигляді чайових.

— Цей хлопець купається в золоті, якщо вірити його словам, і при цьому не соромиться нагрівати чесного трудягу,— сказав я.— Я не можу поважати його після цього. Та й ти, Санджаю, в глибині душі, я думаю, теж. Я не збираюся нічого робити у зв’язку з цим. Це не моя справа. Чуга наживається за рахунок того, що оббирає людей, це зрозуміло. Але якщо він спробує вчинити це зі мною, я пущу в хід ножа і зроблю це залюбки.

Запало мовчання. Санджай стиснув губи, розвів руками і обмінявся поглядом з Салманом і Фарідом. Всі троє зареготалися.

— Ти сам напросився! — сміявся Фарід.

— О’кей, о’кей. Я дарма запитав його, визнаю. Лін хлопець із відхиленнями, і поняття у нього ненормальні. Він навіть поперся разом з Хадером до Афганістану! Не було сенсу питати цього причинуватого. Ти влаштував цю клініку в джопадпаті й не мав з неї жодної рупії. Нагадай мені про це, братику, якщо мені раптом захочеться порадитися з тобою щодо організації якої-небудь вигідної справи.

— І ще одне міркування,— провадив я незворушно.

— О Бгаґван! — вигукнув Санджай.— У нього є ще якісь міркування!

— Якщо ти пригадаєш наш девіз, то, можливо, зрозумієш, про що я кажу.

— Девіз? Який ще в біса девіз?! — обурився Санджай, викликавши ще один вибух реготу в Салмана і Фаріда.

— Ти знаєш, про що я кажу. Валідлалла діє під девізом «Пагілей шагад, таб джулм», тобто «Спочатку підмазати, потім наїхати» — гадаю, основну ідею я переклав правильно. Чи не це вони повторюють один одному повсякчас?

— Авжеж, це їхня улюблена приказка.

— А який девіз у нас, девіз Хадера?

Всі троє подивилися один на одного і всміхнулися.

— «Саатч аур гіммат»,— вимовив я,— «Правда і хоробрість». Я знаю, багатьом подобається девіз Чути. Вони вважають його мудрим і дотепним. Звучить круто. А мені подобається девіз Хадера.

Надворі заторохтів мотоцикл. Визирнувши з вікна, я побачив, що біля кав’ярні зупинився Абдулла. Він махав мені. Мені треба було йти.

Я говорив те, що думав, те, що вважав за правильне. Але в глибині душі я розумів, що докази Санджая хоча і неправильні, зате переконливі. Те, що відбувалося з Валідлаллою під натиском Чути, чекало в майбутньому й інші угрупування, і ми всі розуміли це. Валід формально ще очолював мафію, що носила його ім’я, але він був старий і хворий. Він передав значну частину своїх повноважень молодому наступникові, тож орудував усім фактично Чута. Чута був спритний і агресивний, він щомісяця відвойовував нові території за допомогою грубої сили або тиску. Якщо Салман не піде на об’єднання з Валідлаллою, то зростання її впливу раніше чи пізніше обов’язково призведе до відкритого конфлікту, до війни.

Я, звісно, сподівався, що переможе Салман, але розумів, що у разі нашої перемоги нам дістанеться їхня територія разом з їхнім героїном, проституцією і порнографією, і ми таки займемося цим — той товар приносить чимало грошенят. А зайві гроші схожі на політичну партію: вони приносять