Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

не вивернуло. Я нe мала нічого - ні набутого, ні вродженого,- що належало б мені самій,- ні, все виносилося на люди, на торг, аби підвищити мені ціну, як товар, про який кричать на вулицях. Мої бідні, гордовиті друзі бачили все це й потурали цьому, і те, що лучило мене з ними, умерло в моїй душі. До жодного з них не маю навіть того почуття, яке мала б до першого-ліпшого кімнатного песика. Я живу одна в цьому світі, добре розуміючи, яким непотребом став він для мене, і в який непотріб обернув мене саму. Ви знаєте це, і знаєте, наскільки я байдужа до того, що він про мене думає.

- Так, я здогадувався,- ствердив він.

- І розраховували на це,- підхопила вона,- тому й переслідували мене. Я збайдужіла до всього - байдужість стала моїм єдиним захистом від рук, в які я потрапляла щодня і які й виплекали в мені ту байдужість - і, знаючи, що одруження врятує мене принаймні від цього щоденного обмацування, я дозволила продати себе так ганебно, як продається невільниця в нашийнику. Ви знаєте це.

- Так,- вищирив він всі свої зуби,- знаю.

- І розраховували на це,- знов підхопила вона,- тому й переслідували. Від першого ж дня свого подружнього життя я знову зазнала такої ганьби - таких відвертих домагань і переслідувань з боку одного негідника, мовби мені щокрок тицяли записку найвульгарнішого змісту,- що, здавалось, гіршого приниження я в житті не знала.

Ганьбу цю мій чоловік сам мені накинув, сам обплутав мене нею, сам, власними руками, з власної волі, сотні разів впихав мене у це! Що ж, коли двоє людей не давали мені ані хвильки спокою, коли двоє людей змусили мене одмовитись од останнього мого притулку любові і ласки,- під загрозою занапастити ту, кого я любила, коли я металася між ними двома і, втікаючи від одного, трапляла у руки другому,- я зненавиділа обох. Не знаю кого більше - пана чи лакея.

Він не спускав очей з Едіт, що стояла перед ним в тріумфі своєї розгніваної вроди, рішуча й безстрашна. Він викликав у неї не більше страху, як червак.

- Що вам казати про честь чи про цнотливість! - вела вона далі.- Що значать ці слова для вас,- тим паче з моїх вуст! А що, коли я скажу, що від найлегшого дотику вашої руки кров мені стигне з огиди? Що від тої пори, коли я вперше побачила й зненавиділа вас, і дотепер, коли ота інстинктивна нехіть дужчає з кожною хвилиною,- ви завжди були для мене найбридкішим створінням, якого й світ не знає? Що тоді?

- Овва! Ну, й що тоді, моя королево? - з тихим сміхом відповів він.

- Що було того вечора, коли, осмілівши після сцени, свідком якої ви стали, ви наважились прийти поговорити зі мною?

Він знизав плечима і знов засміявся.

- Що було? - повторила Едіт.

- У вас така чудова пам’ять,- відказав він,- що ви, без сумніву, самі все пригадаєте.

- Пригадаю,- мовила вона.- Слухайте ж! Пропонуючи мені втечу,- не цю, а таку, яку ви собі уявляли,- ви сказали: тим, що я дозволила вам це побачення, про яке всі дізнаються, якщо цього захочете ви, тим, що не раз приймала вас сам на сам і раніше - створювала для цього умови, як ви висловились, тим, що відверто зізналася вам, що почуваю до свого чоловіка лише огиду, а до себе - лише байдужість,- тим усім, сказали ви, я сама прирекла себе на погибель, бо дала вам змогу очорнити мене, і якщо я ще живу, зберігши ім’я добропорядної жінки, то тільки з вашої ласки.

- В любові і плутні путні...- посміхнувся він.- Стара приказка...

- Тої ночі,- казала далі Едіт,- боротьба, що так довго точилася в мені з чимсь - не знаю з чим... то не був страх втратити добре ім’я... хіба що отой останній притулок на землі - скінчилася. Від тої ночі я зреклася всього, крім помсти й ненависті. Я нанесла удар, що кинув у порох вашого пихливого пана, а вас кинув сюди, перед мене, щоб ви могли дивитись на мене і знати, що я думаю.

Виригнувши прокляття, він зірвався з місця. Вона засунула руку за корсаж, і жоден палець її не затремтів, жодна волосина на голові не ворухнулася. Застигли обоє - він і вона; їх відокремлював лише стіл та стілець.

- Коли я забуду, що оцей чоловік тої ночі притискав свої губи до моїх і обіймав мене, як обійняв був сьогодні,- сказала Едіт, показуючи на нього,- коли я забуду тавро його поцілунку на моїй щоці - щоці, до якої мало б торкнутись невинне личко Флоренс, коли я забуду ту хвилину зустрічі з нею, коли тавро те іще пекло мене, а я раптом збагнула, що, рятуючи її від упосліджень, накликаних моєю любов’ю, я своїм зганьбленим ім'ям зганьбила і її ім’я, і що в уяві її я завжди буду першим у її житті порочним створінням, від котрого вона відсахнулася з відразою,- отоді, мужу мій, з яким віднині я розлучилася, отоді й забуду ці два останні роки та зло, що я тобі вчинила, і з’ясую тобі всю правду!

Вона на мить звела свої палючі очі на Турбота й простягла у лівій руці кілька конвертів.

- Дивіться,- зневажливо мовила вона,- все це ви адресували мені під вигаданим ім’ям - один я одержала тут, інші - по дорозі. Печатки не зламані. Забирайте!

Зібгавши листи, вона жбурнула їх йому під ноги. Коли знову глянула на нього, на обличчі її грала посмішка.

- Ми і зустрілися, і розійдемось сьогодні,- мовила вона.- Дарма ви так скоро розмріялись про плотські утіхи в Сіцілії. Вам слід було б мастити та влещувати вашого хазяїна, грати свою підленьку роль ще років зо два, тоді ви забагатіли б ще більше. Дорого вам обійшлася ваша ласолюбна відставка!

- Едіт! - з погрозою звів на неї руку.- Сядь! Досить уже! Який демон у тебе вселився?

- Ім’я їм - легіон,- гордо випроставшись, відповіла вона, немов хотіла стерти його на порох.- Ви їх виростили, разом з хазяїном, на плодючому грунті, і тепер вони роздеруть вас обох. Іди, нещирий чоловіче - нещирий