Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

Мосьє, отже, наполягаючи на запропонованій ним неможливій речі, взявся випровадити обидвох служників і замкнути двері на ніч. Обернувшись на порозі, щоб уклонитися востаннє, лисий помітив, що мадам усе ще стоїть, спираючись рукою на оксамитну спинку крісла, і цілковито його не бачить, дарма що дивиться просто на нього.

Гуркіт дверних замків, що, пробігши крізь усі кімнати, долинув до тієї, останньої, глухим, здушеним відлунням, злився у вухах Едіт з бамканням кафедрального дзигаря, що вибивав дванадцяту. Вона чула, що й Турбот притих, наче теж слухав те бамкання, а тоді рушив назад, до неї, низаючи тишу довгим ланцюгом кроків і зачиняючи за собою двері, одні за одними. На мить вона відірвала руку від крісла, щоб підсунути ніж на столі, і знову застигла в тій же позі.

- Як дивно, що ти приїхала сама, кохана,- мовив він, увіходячи.

- Що?!

Кинула це так різко, так стрімко повернула голову, так грізно звела брови, такою нехіттю війнула на нього; що він так і закляк, з лампою в руці.

- Я кажу,- озвався нарешті, ставлячи лампу на стіл і посміхаючись своєю щонайчемнішою посмішкою,- як дивно, що ти приїхала сама! То була вже зайва обережність, що могла навіть пошкодити. Треба було найняти собі покоївку в Гаврі чи в Руані, і для цього ти мала часу більш ніж досить, хай би навіть ти була найвибагливішою та найпримхливішаю (так, як ти є найчарівнішою, кохана) з усіх жінок.

Очі її чудно зблиснули, але стояла так само, обпершись на крісло, й не сказала ні слова.

- Ти ще ніколи не була така гарна, як зараз,- мовив Турбот.- Дійсність перевершила навіть той образ, який я виношував у собі під час цих жахливих випробувань і в який вдивлявся удень і вночі.

Ані слова. Ані погляду. Очі цілком невидимі під довгими віями, але голова не схилена.

- Тяжкі, жорстокі були умови,- посміхаючись, вів далі Турбот.- Та тепер їх виконано. Вони вже в минулому, й завдяки їм теперішнє здається тим більш принадним й безпечним. Притулок ми знайдемо у Сіцілії. У цім наймилішім, найпривільнішім куточку світу, душе моя, чекає нас винагорода за наше рабство.

Веселий, він рушив до неї, аж тут Едіт схопила зі столу ніж і сахнулася на крок.

- Ні з місця! - мовила вона.- Бо вб’ю вас!

Раптова ця переміна, шалена лють і виразна огида, якою блиснули її очі і заяріло чоло, примусили його спинитися, немов перед спалахом огню.

- Ні з місця! - повторила вона.- Не підходьте, якщо вам життя дороге!

Стояли обоє, дивлячись одне на одного. Подив... Подив і гнів вималювались йому на виду, але він опанував себе й жартівливим тоном промовив:

- Ну-ну, годі! Дай спокій! Ми самі, ніхто нас не бачить і не чує. Невже ти думаєш залякати мене оцими цнотливими вибриками?

- Невже ви думаєте залякати мене,- з притиском відповіла вона,- щоб я відмовилась від свого наміру, від свого рішення,- нагадуючи, що тут нікого нема, і я беззахисна? Мене, що вмисне приїхала сюди сама! Та якби я вас боялася - хіба б я вас не уникала? Якби я боялася - хіба була б я тут, глупої ночі, хіба казала б у вічі те, що маю сказати?

- Але що саме, чарівна відьмо? - спитав він.- Чарівніша у люті, ніж будь-яка інша жінка в найкращому гуморі?

- Я нічого не скажу,- відрізала вона.- Доки не сядете он на той стілець, хіба повторю ще раз: не підходьте, до мене! Ні кроку більше! Інакше - бог мені свідок - уб’ю!

- Ти не плутаєш мене, бува, зі своїм чоловіком? - вискалив зуби він.

Не вдостоївши його відповіддю, вона простягла руку, вказуючи на стілець. Він прикусив губу, насупився, засміявся й сів, повен розгубленості й нетерпіння, яких не здатний був приховати, хоча, гризучи нервово ніготь і поглядаючи на неї скоса, з гірким розчаруванням, усе ж удавав, ніби його тішать отакі вереди.

Вона поклала ножа на стіл і, торкнувшися рукою грудей, сказала:

- Тут у мене сховано дещо,- аж ніяк не любовна витребенька. І я радше пущу його в хід, аніж маю знести ще один ваш дотик,- ви знаєте, про що я кажу,- і знищу вас без жалю, як знищила б кожну іншу гадину.

Він удавано засміявся і попросив скорше кінчати цю виставу, бо вечеря холоне. Але погляд, потай кинутий на неї, був понурий та злий, і він навіть тупнув ногою, пробурмотівши прокляття.

- Скільки разів,- почала Едіт, уп’явши в нього темні, як ніч, очі,- ви, з вашим підлим зухвальством, завдавали мені образ і зневаг? Скільки разів ви, з вашими бездоганними манерами, з вашими ущипливими словечками і поглядами, кпили собі з моїх заручин і з мого шлюбу? Скільки разів ви підсипали солі на мою рану - мою любов до тієї чистої, покривдженої дівчинки - й роз’ятрювали її? Скільки разів роздмухували вогонь, в якому я корчилась від болю два роки, і підстренчували мене на помсту тоді, як він пік найбільше?

- Я не маю ніякого сумніву, мадам,- відповів він,- що облік ви провели сумлінно, і що він доволі точний. Але годі, Едіт! Для такого бідолахи, як твій чоловік, цього було цілком достатньо...

- Та якби,- перебила вона, дивлячись на нього з таким презирством й огидою, аж він зіщулився, попри всю свою зухвалість, браваду,- та якби всі інші причини моєї зневаги до нього розвіялись, як пух, я б так само зневажала його тільки за те одне, що його улюбленцем і радником були ви!

- Саме з цієї причини ви й утекли зі мною? - в’їдливо спитав він.

- Так. І з цієї ж причини ми бачимося з вами востаннє. Нікчема. Сьогодні зустрілися, сьогодні й розійдемось. Я й на хвилину не лишуся тут, коли все скажу.

Він скинув на неї повний злоби погляд і схопився рукою за стіл, але не встав, не озвався ні словом, ні жестом.

- Я - жінка,- твердо вела далі Едіт,- яка з дитинства звикла до сорому і безсердечності. Мене пропонували й відкидали, вихваляли й виставляли напоказ, доки мені всю душу