Олексій Миколайович Толстой - Ходіння по муках

галопом погнали до них. Оглянувшись, Сапожков бачив, як Латугін, серйозний і зблідлий, повільно потягнув шаблю; сміхотливий червоноармієць, безтямно клацаючи затвором гвинтівки, все обличчя зібрав зморшками, наче від болю…

Передній вершник, в заломленій смушевій шапці, в плечистій бурці, що покривала до ріпиці невелику конячку, щось закричав і показав на розвідників. Сапожков вистрілив, і зараз же Латугін, падаючи на нього з сідла, схопив за руку:

— Г… но! Не стріляй! Свої!

Вони наближалися галопом. Флангові, оточуючи, стелилися на конях. Високий чоловік у бурці налетів на Сапожкова і так тріпнув за груди, що в того вилетіли ноги з обох стремен.

— Осліп!.. Що за люди, якої частини?

Чорні очі у нього крутилися, вуси наїжачились, він ледве стримувався, щоб рукояткою шаблі не стукнути наполоханого Сапожкова.

— Ми Качалінського стрілецького полку. Шукаємо зв’язку з фронтом.

— Погано ж ви шукаєте зв’язку з фронтом, коли він у вас під носом, — заспокоюючись, відповів вусатий і з тріском кинув шаблю в піхви. — Сідай, їдь з нами.

— У нас поранений, ось у чому річ…

— А боже ж ти мій, весь полк у вас такий безтолковий? Піднімай пораненого на коня, он до того здорового, — показав він на Латугіна. — А це що за герой?

— Язика взяли.

— Давай нам язика. (Сапожков заїкнувся був, що язика треба відіслати в полк). Ах, з вами трудно мені розмовляти. З вами буде розмовляти начштабу бригади, треба ж щось тямити. — Він поправив плечем бурку і пішов широкою риссю, так, наче кінь пританцьовував під ним, поблискуючи копитами, кидаючи сніг. За ним поскакали всі: і Латугін з Шаригіним, що припав до нього, і полонений козак, якому розв’язали руки і який насупився від сорому й горя б широку бороду.

Кавалеристи невимовно здивувалися з запитання Сергія Сергійовича: що це за кавалерія, що йде так швидко в похідних колонах, які вже ледве видно було крізь дощ і туман?

— Як, що за кавалерія? То ж бригада Семена Михайловича Будьонного.

— Відпочили трошки, Даріє Дмитрівно? Чогось личко заклопотане? Зранку, мабуть, нічого й не їли? Так, так. А я ціле відро молока надоїв. Побіг би, слово честі, приніс, — червоноармійці все з’їли. Хліба ми накришили і втрьох змаламурили. Здорово животи понапихали…

Кузьму Кузьмича розпирало від надміру життя. Даша не могла дивитися на його обличчя, оббрите наголо, — таке воно було непристойне: маленьке, метушливе підборіддя і рот, такий одвертйй і голий, наче сам просився, щоб його прикрили… Даша прокинулась пізно, ні в хаті, ні на дворі нікого вже не було. В повітрі пахло відлигою, хлівами, за очеретяні покрівлі зачіплювались клапті туману, Кузьма Кузьмич побачив її з сусіднього двору, швиденько переліз через тин і давай круг неї притупувати, потираючи маленькі брудні руки.

— По-перше, все гаразд, благополучно, Даріє Дмитрівно… Чоловік ваш на тому березі ставу. Ви зволили міцно спати, не чули, — була перестрілка. Козачкй хотіли нас поскубти, ми їх так стукнули — вони стрімголов назад у станицю. Поки що окопуємось… Бігав я на батарею, — Карл Моор ще не повернувся з розвідки. Проїжджала з бочкою Онися — сама на себе не схожа, губи стиснені, ніс гострий, не захотіла зі мною розмовляти. Такий огляд зовнішніх подій. Щодо вас, — беріть відро, налийте в ківшик теплої води з чавуна, ходім доїти корову. Нічого нема більш заспокійливого для душі й тіла, особливо для мрійної інтелігентки, як дотик до коров’ячих дійок.

Даша засміялась. Але він наполягав:

— Шіллер — Шіллером, а з вашого двору хазяї десь чкурнули. Покинули скотину не напоєну, не нагодовану, не видоєну. Це непорядок. Ходімо за відром.

— Я ж не вмію, Кузьмо Кузьмичу.

— От типова відповідь. Нічого ви не вміли, Дарів Дмитрівно, голки держати не вміли, чоловіка через невміння мало не втратили навіки. А ось ми надоїмо молока, я вас навчу, як учиняти молочні млинці, на трісках яєчню смажити. Прийде Іван Ілліч, голодний, як звір, І красуня дружина подасть йому сковорідку, на ній сало шкварчить, як скажене. Він накинеться, а ви йому ще — млинців! Сідаєте навпроти і дивитесь на нього з спокійною усмішкою, і вона йому здається загадковою, як у Джіоконди, Ось які жінки у командирів Червоної Армії!

Кузьма Кузьмич наполіг на своєму, — коли вже вганялась йому ідея яка-небудь, як колючка в голову, краще було з ним погодитись. В напівтемному хліві Даша, підібравши спідницю, присіла під коровою, — та не штовхнула рогом і не пацнула ногою. Даша помила теплою водою вим’я і почала тягти за пошерхлі дійки, як учив Кузьма Кузьмич, що присів ззаду, їй було страшно, що вони одірвуться, а він повторював: «Енергійніше, не бійтеся». Широка корова обернула голову і шумно дихнула на Дашу гарячим і добрим диханням. Тоненькі цівки молока, що пахли дитинством, дзвеніли об відро. Це був безсловесний, «низенький», «добрий» світ, про який Даша до цього часу не мала уявлення. Вона так і сказала Кузьмі Кузьмичу — пошепки. Він — за її спиною — теж пошепки:

— Тільки про це ви нікому не кажіть, сміятись будуть: Дарія Дмитрівна в корівнику відкрила світ незнаний! Стомились пальці?

— Страшенно.

— Пустіть… — Він присів на її місце: — Ось як треба, ось як треба… Ай, ай, ай, ось вона, російська інтелігенція! Шукали вічних істин, а знайшли корову…

— Слухайте, а ви самі…

— Я? — від обурення він аж перестав доїти.

— Сидите під коровою і філософствуєте.

— Душенько, ви з колишнім попом краще не заходьте в суперечку.

Він узяв відро і разом з Дашею пішов з корівника в хату. Там він почав колоти тріски.

— Філософствування є гультяйство думок. Йоганн Георг Гаман, прозваний північним магом, твердив: «Наше власне буття й існування інших предметів поза нами ніяк доведені бути не можуть і вимагають тільки віри…» А якщо віри