Донна Тартт - Щиголь

саму мить, стоячи там із дряпанням у шлунку, поганим присмаком у роті й перспективою з’їсти останню страву, яку я сам собі оберу, мені здалося, що я ніколи ще не вдихав таких чудових пахощів, як пахощі цієї цукрової теплоти: кави й кориці, щойно спечених булочок із маслом з континентального сніданку. Дивно, подумав я, повертаючись назад до своєї кімнати й переглядаючи меню кімнатного обслуговування, хотіти чого зовсім простого, відчувати апетит задля самого апетиту.

— Vrolijk Kerstfeest![228] — сказав мені через півгодини кухарчук, кремезний підліток із розкуйовдженим волоссям, наче знятий із картини Яна Стена — на голові вінок із блискучого «дощику», за вухом гілочка падуба.

Він театральним жестом познімав кришки з таць.

— Спеціальний голландський різдвяний хліб, — сказав він з іронією в голосі. — Його випікають лише сьогодні.

Я замовив «святковий сніданок із шампанським», до якого входили маленька пляшка шампанського, омлет із трюфелями, ікра, фруктовий салат, тарілка копченого лосося, великий шматок паштету і з півдесятка мисочок із соусом, корнішонами, каперсами, спеціями та маринованими цибулинками.

Він відкоркував шампанське й пішов (після того як я віддав йому на чай майже всі євро, що в мене залишились), і я налив собі трохи кави та обережно її смакував, міркуючи, чи можу її проковтнути (мене ще нудило, а кава на такій близькій відстані пахла не так смачно), коли задзвонив телефон.

Це був клерк зі стійки реєстрації.

— З Різдвом, містере Декер, — швидко сказав він. — Пробачте мені, але хтось підіймається до вас. Ми спробували затримати його біля приймального столу…

— Що?

Я завмер. Чашка з кавою застигла, не донесена до рота.

— Він уже на півдорозі до вас. Я спробував його зупинити. Я попросив його зачекати, але він не схотів. Тобто мій колега попросив його зачекати. Він побіг нагору, перш ніж я встиг зателефонувати…

— Он як.

Я оглянув кімнату. Уся моя рішучість зникла вмить.

— Мій колега, — провадив клерк здушеним голосом, — мій колега щойно побіг сходами за ним. Усе це сталося дуже раптово. Я думав, мені слід…

— Він себе назвав? — запитав я, підходячи до вікна й думаючи, чи не розбити мені його стільцем.

Жив я невисоко, і стрибок був би не дуже високим, футів дванадцять, не більше.

— Ні, він себе не назвав, сер. — Портьє заговорив дуже швидко. — Ми не змогли — тобто він виявився дуже наполегливим, він прослизнув повз нас, перш ніж ми…

У коридорі почувся гамір. Хтось кричав нідерландською мовою.

— …у нас не вистачає працівників сьогодні, ви ж розумієте…

Хтось рішуче загримав у двері — то був грубий і нервовий стукіт, що розбудив у моїй пам’яті фонтан крові, який бризкав із Мартінового лоба, я здригнувся й розлив каву. Прокляття, лайнувся я подумки, подивившись на свій костюм і сорочку — зіпсовані. Не могли вже зачекати, поки я поснідаю? Хоча, подумав я, витираючи плями на сорочці серветкою й похмуро прямуючи до дверей, можливо, це хлопці Мартіна, й усе закінчиться швидше, ніж я собі уявляв.

Але натомість, коли я відчинив двері, — я майже не повірив своїм очам — там стояв Борис. Пом’ятий, із червоними очима, геть виснажений. У волоссі сніг, пальто теж у снігу. Я був надто приголомшений, щоб відчути полегкість.

— Невже це ти? — сказав я, коли він мене обняв, а потім, звертаючись до клерка, який до нас поспішав, промовив: — Ні, все гаразд.

— Ти бачиш, що тут діється? Чому я повинен чекати? Чому я повинен чекати? — сердито промовив він, викинувши руку до клерка, який завмер на місці, витріщивши очі. — Я вам хіба не сказав, що знаю, де його кімната? Звідки б я це знав, якби він не був моїм другом? — Потім пояснив мені: — Я не розумію, навіщо всі ці витребеньки. Безглуздо! Я стовбичив там цілу вічність, а до стійки не підійшов ніхто. Ніхто! Пустеля Сахара! — Кинувши розлючений погляд на клерка: — Я чекав, чекав! Дзвонив у дзвінок. А в ту секунду, коли подався нагору, чую: «Стривайте, сер, стривайте! — він зобразив тонкий дитячий голос, — поверніться!» — і він погнався за мною…

— Дякую вам, — сказав я клеркові чи радше його спині, бо, постоявши кілька хвилин, із подивом та роздратуванням переводячи погляд із мене на Бориса, він зрештою непомітно обернувся й пішов геть. — Я вам щиро вдячний, повірте, — гукнув я голосніше.

Приємно знати, що вони зупиняють людей, які намагаються проникнути до готелю з якоюсь власною метою.

— Гаразд, гаразд, сер, — сказав він, не завдавши собі клопоту обернутися. — Веселого вам Різдва.

— Ти не збираєшся впустити мене до кімнати? — запитав Борис, коли нарешті двері ліфта зачинились і ми лишилися самі. — Чи ми стовбичитимемо тут вічно, ніжно дивлячись один на одного?

Від нього так смерділо, ніби він багато днів не мився, і вигляд він мав трохи пихатий, проте здавався вельми задоволеним собою.

— Я… — моє серце нестямно калатало, до горла знову підкотилася нудота, — звісно, заходь на хвилинку.

— На хвилинку? — Він окинув мене презирливим поглядом. — Ти наготувався кудись іти?

— Власне, так.

— Поттере… — мовив він напівжартівливим тоном, поставивши свою сумку й помацавши мені лоб кісточками суглобів, — ти маєш поганий вигляд. У тебе лихоманка. Таке враження, що ти щойно Панамський канал копав.

— Я чудово почуваюсь, — сухо відповів я.

— А вигляд не чудовий. Ти білий, як риба. Чому ти так вирядився? Чому не відповідав на мої дзвінки? А це що таке? — запитав він, подивившись повз мене на накритий стіл.

— Сідай, пригощайся.

— Залюбки, якщо ти не проти. Який тиждень! Їхали машиною всю довбану ніч. Поганий спосіб відзначити Святвечір. — Він скинув пальто, дозволивши йому впасти на підлогу й лежати там. — Але, сказати правду, я мав і гірші ночі. Принаймні на дорозі майже не було машин. Ми зупинилися біля якоїсь жахливої придорожньої забігайлівки, єдиної, яка була відчинена, заправка, сосиска з гірчицею, зазвичай я їх дуже люблю, але, Господи, мій шлунок…

Він узяв із бару склянку, налив собі трохи шампанського.

— А ти тут, бачу, — він повів рукою, — розкошуєш. Відриваєшся на повну. — Він помахами ніг скинув черевики, погойдав ногами в мокрих шкарпетках. — Господи, пальці геть задубіли. На вулицях така мокреча — весь сніг перетворився на воду. — Він підтягнув стілець. — Посидь зі мною. Поїж чого-небудь. Дуже вчасно я до тебе потрапив. — Він зняв кришку з тареля з підігрівом, понюхав омлет із трюфелями. — Смакота! І ще гарячий! А це що? — запитав він, коли я дістав із кишені пальта й подав йому годинник та перстень Юрія. — О так, я й