Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

– Просто так захотілося... – Оля знизала плечима. – А чому такі таємниці?

– Ви між собою говоріть як завжди, але ніби мене тут немає. Зараз усе поясню.

Миронов потягнувся, дістав невеликий приймач, увімкнув. Тиха музика створювала фон і можна було говорити трохи голосніше, не зовсім уже шепотіти – відрізнити з-за дверей голос Максима від голосу Миронова було неможливо.

– Чудово. Значить так. У мене проблеми з “Фармою”. Потрібна інформація. А усе оце – він махнув рукою в повітрі – бо потрібно все зробити так, щоб вас зі мною ніколи не пов’язали. Зрозуміло?

Андрій промовчав. Оля ж дивилася то на одного, то на іншого круглими очима.

– Я скажу все, що знаю. І не тому, що винен тобі. Я відразу зрозумів, що ти не простий. Хлопці називали тебе чаклуном, я сміявся... але потім побачив, що ти робив у квартирі, і сміх пропав. Але ти хороша людина... я бачу. Що в тебе з “Фармою”?

– Все просто. Сталося так, що я можу щось ось таке, – Макс кивнув на Андрія. – Я сам цього не знав, от, при нагоди щось пробую, а воно візьми й вийди. Із самого початку я думав, що щойно про мене дізнаються сильні світу цього, почнуться спроби мене стриножити. Досі було тільки легке промацування, по суті ніяких доказів ні в кого немає, одні домисли. Але вчора вкрали дівчину, яку я зміг вилікувати. Пам’ятаєш, кілька місяців тому була справа з нападом маніяка? Дівчину порізали й поламали. Я випадково дізнався.

– Я пам’ятаю, – вклинилася Оля... – я й дивилася її в приймальному... ми зробили все, щоб зафіксувати її – шию зламано, обличчя порізано, численні забої та розриви, гематоми...

– І я пам’ятаю. – додав Миронов – Справу зам’яли, як завжди, коли у справі бере участь Си́ночка...

– Хто? Хто такий цей си́ночка?

– Усе просто – це синок гендира “Фарми”. Татусь його любить казати: “Мій си́ночка – найкращий”... Він давно колобродить у місті й області, а зробити нічого не можемо – татусь синочку свого любить і прикриває десь нагорі... Ті справи, що в нас щодо нього були, одразу ж передавали таким слідчим, які робили роботу правильно, бо це було треба певним людям. Так і того разу сталося. Що ти знаєш про викрадення? Розповідай, а то є в мене сумніви, не схоже це на “Фарму”. САМ так роботу не веде.

– Сам? Це ще хто? – Макс сказав і сам згадав оте досьє, що давала йому Тетяна.

– САМ – це Семен Андрійович Макаров, нач СБ “Фарми”. З якої контори він вийшов я не знаю, але навряд чи з поліції. Нишпорка яких пошукати. Нюх – як у собаки. Якщо зачепився за щось – витягне все до кінця.

Максим переказав усе, що дізнався про викрадення.

– Це точно не “Фарма”, – безапеляційно заявив Миронов. – Це синочка і його дружки. Я таку машину в нього знаю. Разом із ним постійно ошивається тип один, худий як жердина. Остерігайся його. Якщо один виродок може паскудити, то цей усю гидоту робить нишком. І з задоволенням і дуже бридко. Дівчинку цю напевно він порізав. Потримав, поки синочок кулаками душу відведе, а потім порізав... йому це в задоволення. Наш Золотий хлопчик є власником мережі магазинів по місту. У дальньому магазині, знаєш, там, на Кривалїївській, є склад, звідти по всіх інших точках розвозять товари. Ось там у нього нора. Ми давно про це знаємо, та руки короткі. А хто багато говорив, зараз у кращому разі дільничними в далеких селах. А в гіршому – на кладовищі. Беня всі ці питання регулював для них. Це правда, що ти його направив звідси?

– Неважливо, хто його відправив, головне, що його тут немає, – Макс не хотів вдаватися в подробиці. – Багато там народу на складі цьому?

– Зазвичай – так. Охорона складу, робітники в складі, пара охоронців самого ушльопка. Може ще хто ошивається. Але зараз, думаю, тільки двоє. Коли, кажеш, дівчину вкрали?

– Учора після обіду.

– Двоє точно є. Навряд чи більше. Золотий хлопчик із дружком не люблять, щоб були свідки їхніх розваг. На складі тоді нікого не залишається, а його охоронці сидять десь не далеко, жеруть. Тож поквапся, вчора вони її скоріш за все не чіпали, люблять туман в очі напустити – там на складі обстановка, як у фільмах жахів... ось вони і тримають жертву, щоб дозріла і покірна була. А по неділях татусь його сімейні збори влаштовує, тож до обіду синочок завжди вдома. Я про них багато знаю, довго дивимося за ними. Вибач, нічим більше допомогти не можу. Немає влади у нас в цьому місті. Але ти, якщо що, набери, ось номер, – він черкнув цифри на старому рецепті, – я спробую організувати туди хлопців, зробимо виклик як на крадіжку... Хоч щось. І спасибі тобі... – Миронов узяв за руку Ольгу...

Макс кивнув, обережно потиснув йому руку і пішов на вихід. На посту знову було порожньо: “Гарна ознака” – посміхнувся.

До складу дістався швидко. Свою машину підігнав і залишив за квартал від місця, у дворах. Досить довго думав, як на цей самий склад пройти. Єдині двері з вулиці були зачинені, вантажна рампа теж. Досить багато камер у всіх напрямках переглядали територію. Та й склад сам по собі немаленький. Біля цих же дверей стояв чорний позашляховик із відомими йому вже номерами. Поки що все сходиться. Нарешті придумав – із самого магазину вхід на склад теж має бути. Собі товари вони ж не з рампи відвантажують. Возять прямо зі складу. За ідеєю – повинні і його контролювати, але якщо цей виродок усіх виганяє, щоб не світитися, то тут може і бути діра. Походив магазином, вдаючи, що щось вибирає і намагаючись проходити повз камери швидко і так, щоб лиця було не видно ні звідки. Вибравши момент, пірнув за пластикову шторку входу в службові приміщення. За рогом зупинився, приводячи дихання і нерви до ладу. Прислухався. Тиша. В емоційному тлі теж. Заглянув за найближчі двері – роздягальня, схоже. На дверцятах шафки висіли фірмові фартух і футболка співробітника магазину. Швиденько зняв свою куртку, натягнув футболку, зав’язав фартух. Вдягнув кепі нижче і маску. Не відомо, як від корони, а ось зараз вона реально потрібна – подумав Максим. Пройшов у глибину приміщення. Свою куртку ніс у руках, прикриваючись нею робив вигляд, що ось її то він і несе куди треба. Йшов майже навмання, але дотримуючись напрямку – склад був величезний. За логікою – раз позашляховик стоїть біля дверей, то десь там і знаходиться потрібне йому. Не біля дверей, звісно, але в тому районі складу. Завернувши вкотре кудись коридором, двічі спустився сходами, на черговому повороті довгого коридору Макс відчув різкий біль, аж зупинитися прийшлось. Але насправді боліло не в нього – розпач, зловтіха і якась викривлена радість пройшли по нервах... “Знайшов, – подумав Макс – це вони, це десь тут, радіють, виродки.»