Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава сорок восьма. 13-те листопада, неділя, день 70-й

Зранку Макса наче щось підкинуло і він знову впав зі свого імпровізованого ліжка. “Кузьма... ну ти... ну, я тебе”... – щойно хотів образитися як завмер – за вікном ішов сніг, потужно, рівно і красиво. Великі, просто-таки величезні сніжинки сипалися як із рогу достатку, весь простір за вікном був абсолютно білим. Він вискочив із дому як був – в одних труселях. – А-а-а!!! – він кричав, стрибав, валявся в снігу, кидався ним, зображував снігового янгола – благо насипало за ніч уже чимало. Величезний дуб за домом теж присипало і час від часу з гілок зривалися доволі великі пласти та грудки снігу. Часто причиною цього був усе той самий величезний ворон, що перелітав або перестрибував з гілки на гілку... Валятися в снігу Максима вистачило ненадовго, хоч і підвищена енергетика підтримувала, але сніг, який танув на тілі, все ж змусив його повернутися додому. “Гуляти, так гуляти”, – і рвонув до лазні де зачерпнувши відро води з джерела, перекинув його на себе... Це було щось. Вогонь і холод пролетів по тілу хвилею. Мало... треба два відра як мінімум... – трохи засмутився – в ополонку пірнати крутіше – там тебе всього одразу вода охоплює, а тут... туди потекло, а туди взагалі не потрапило, а сили волі повторити нема... – думав хлопець, забігаючи до дому. Уже витершись насухо, сидячи за столом із чашкою гарячого чаю з малиною, Макс нарешті усвідомив – він щасливий. Є дім, є їжа і тепло, є де це взяти... Так, є дещо, що хочеться змінити, але здебільшого це дрібниці. Доля дала йому такий шанс – прожити життя по-своєму... Це треба цінувати.

Поставив на стіл ноут, заліз у пошту. Одразу ж впав у вічі лист від Насті.

 

Новини були приголомшливими. Викрали Катю. Марія і Надя виходили з дому, побачили її на стежці між їхніми будинками. Найімовірніше, дівчина йшла в магазин. До неї підійшов якийсь хлопець, щось сказав, вони обидва зупинилися, розмовляючи. Тут зі спини до Каті підійшов ще один, затиснув їй рот чимось, одразу ж під’їхала велика машина, позашляховик, затуливши собою те, що відбувалося, а за кілька секунд різко і швидко поїхала, увозячи всіх. Номер машини вони помітили, марку машини не знають. Колір чорний. Настя написала, що поїде дізнатися докладніше, що до чого. Також написала адресу, де вони з батьком сховалися і номери телефонів свій і батька. Ось так, значить... Наступ почався... Вимкнувши ноут, Макс почав швидко одягатися. Одяг простий, практичний, непомітний. Взуття міцне, тепле, може доведеться стояти довго.

– Кузьма! – покликав домовика, – виглянь, швидше, будь ласка...

– Тут я, пане... – істота не змусила себе чекати.

– Я їду... може, на кілька днів... Поки мене немає – Оррі дозволено тут жити і розпоряджатися. Вона дівчина розумна, поганого робити не буде, думаю, ви порозумієтеся. – Домовик хотів було щось заперечити, але Макс його перебив. – Усе розумію, так не можна, і все таке... але треба. Вважай – я наказую. Ну немає в мене іншого вибору – якщо що, селище загине без підтримки. Так, там Рея і Тарх, староста... але закінчаться продукти і все. А Оррі тут як центр управління буде. Мій представник. Ось усі гроші, – Макс виклав пачку, отриману від Олени та А.В., склав її з тими грошима, що в нього вже були. Витягнув собі кілька купюр, решту залишив на столі. – Сховай, будеш їй давати як треба буде і без упертості, будь ласка. Жити вона тут може скільки захоче, якщо до неї хтось прийде – то пускай з її дозволу. Якщо бачиш, що зло хтось задумав – оберігай. Допоможи їй, чим зможеш, будь ласка. Якщо я не повернуся – значить, справа погана... нехай хоч у неї щось вийде.

– Добре, пане, – трохи помовчавши відповів домовик, – виконаю все я.

– От і добре, – Макс перевірив свої пожитки. – Піду я, – взяв зі столу свій новий ніж і вийшов з дому.

 

Поки їхав – думав що робити. Атакувати в лоб... кого? де? чекати під офісом не варіант – швидко помітять і тоді один проти всіх він не протримається довго. Потрібен хтось, хто вже щось знає про них. Полковник? Не можна, коли Вікторію переселяв, уже за ним стежили. Стеження за його власною квартирою почалося трохи пізніше, ніж Настя записку занесла, а він туди прийшов ще пізніше. Тож стежили обов’язково. Отже, полковника бачили і напевно контролюють. О! Миронов... коли приходив у лікарню його ніхто не бачив. Андрій напевно щось знає про всіх цих... Не може не знати –професія така. Значить – зараз машину на стоянку. Потім до Миронова... Далі поки не зрозуміло – подивимося, що Андрій розповість. В ідеалі – вивезти звідси Катю та її маму, Настю і професора. У селищі їм місце знайдеться. Ок... що робити з усіма цими... А що робити? Усіх в утиль. Не він цього хотів і не він почав.

До палати Макс пробрався так само, як і минулого разу. Неділя – день не операційний, усюди постійно сновигають у халатах родичі та хворі, хто може. Прикинутися одним із багатьох було не важко. Обличчя упевненіше, зробити вигляд, що все на світі знаєш і поспішаєш. Але обійшлося – на сестринському посту знову нікого не було. Поруч з ординаторської чулися голоси, але Максу й треба було, щоб ніде й нікого. За хвилину він уже був на другому поверсі біля палати Миронова. Для пристойності стукнув кісточками пальців у двері, зайшов і відразу ж приклав палець до губ, подаючи знак мовчання. Миронов сидів у ліжку, поруч прилаштувалася Ольга і годувала його з ложечки. Вигляд в обох був винуватий, ніби він застав їх за чимось непристойним. Підійшовши ближче, Макс нахилився і одними губами запитав:

– Чому з ложечки? Вигляд у нього зовсім не поганий... – У цей же час другим зором він швидко оглянув чоловіка. Стан був добрий, організм успішно боровся з наслідками хвороби, відновлювався, набирав сили. Ознак розвитку метастаз немає. Здорово. Усе це дуже здорово. Якби не було так казково.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍