Теодор Драйзер - Американська трагедія

Мейсон дістав перший з семи листів і прочитав): «Я страшенно розстроєна і непокоюся про все, хоч і кажу собі, що тепер у нас усе вирішено і ти приїдеш по мене, як обіцяв». То що ж саме вона розуміла під цим, говорячи: «тепер у нас усе вирішено»?

— Не знаю, — хіба тільки те, що я повинен приїхати по неї і повезти її куди-небудь на якийсь час.

— Але не одружитися з нею, звичайно?

— Ні, цього я їй не обіцяв.

— Проте зразу ж після цього, в тому самому листі вона пише: «По дорозі сюди, замість того щоб поїхати зразу додому, я вирішила спинитися в Гомері і побачитися з сестрою і зятем. Адже невідомо, коли ми побачимося знову і чи побачимося взагалі, бо я хочу зустрітися з ними тільки як порядна жінка — або нехай вони нколи мене більше не побачать». Як на вашу думку, що вона хотіла сказати словами «порядна жінка»? Що, поки не народиться дитина, вона житиме десь віддалік від усіх, не виходячи заміж, а ви будете потроху надсилати їй гроші, а потім, можливо, вона повернеться і удаватиме з себе невинну дівчину або молоду вдову, — чи як? А чи не здається вам, що вона уявляла собі щось інше: що вона вийде за вас заміж, хоч би на якийсь час, і дитина буде законною? «Рішення», про яке вона згадує, не могло означати чогось меншого, чи не так?

— Ну, можливо, вона так це уявляла собі, — ухильно відповів Клайд. — Але я ніколи не обіцяв одружитися з нею.

— Гаразд, поки що ми це залишимо, — уперто провадив далі Мейсон. — Візьмемось от до цього (і він почав читати з десятого листа): «Любий, адже ти, напевно, міг би приїхати і на кілька днів раніше, — чи не однаково тобі? Все одно, нехай ми матимемо трошки менше грошей. Я знаю, ми проживемо й так, поки будемо разом, — мабуть, це буде місяців шість-вісім, найбільше. Я згодна тебе потім відпустити, якщо ти захочеш. Я можу бути дуже бережливою і ощадливою… Інакше неможливо, хоч заради тебе я хотіла б знайти інший вихід». Як на вашу думку, що це все означає: «бути бережливою і ощадливою» і відпустити вас не раніше, ніж через вісім місяців? Що вона матиме десь притулок, а ви будете відвідувати її один раз на тиждень? Або що ви справді погоджувались поїхати з нею і повінчатися, як вона, очевидно, думала?

— Не знаю, може, вона! думала, що примусить мене, — відповів Клайд; публіка і присяжні — всі ці фермери і лісоруби, жителі лісової глушини, обурено і насмішкувато зафиркали, розлючені цим висловом «примусить мене», який так непомітно для Клайда злетів у нього з язика. — Я ніколи не погоджувався одружитися з нею, — закінчив він.

— Хіба що вона примусила б вас. Виходить, ви от як до цього ставились, — так, Гріфітс?

— Так, сер.

— І ви присягнете в цьому так само легко, як ще в чому завгодно?

— Я вже приніс присягу.

І тут Мейсон відчув, — і це відчули і Белнеп, і Джефсон, і сам Клайд, — що нестримне презирство і лють, з якими майже всі присутні з самого початку ставились до підсудного, тепер з надзвичайною силою рвуться назовні. Презирство і лють переповнювали зал суду. А у Мейсона було ще попереду досить часу, щоб навмання, як прийдеться, вихоплювати з маси матеріалів і свідчень усе, чим він надумає, знущаючись, мучити Клайда. І от, заглядаючи в свої замітки (для зручності Ерл Ньюком віялом розклав їх на столі), він знову заговорив:

— Гріфітс, учора, коли вас допитував тут ваш оборонець містер Джефсон (тут Джефсон іронічно вклонився), ви посвідчили, що у вашій душі стався цей самий перелом після того, як тоді, в липні, ви знову зустрілися з Робертою Олден у Фонді,— саме тоді, коли ви рушили з нею в цю згубну для неї подорож.

— Так, сер, — сказав Клайд, перш ніж Белнеп встиг заявити протест; однак адвокатові вдалося добитися заміни «згубної для неї подорожі» просто «подорожжю».

— Перед цим вашим з нею від’їздом ви вже не любили її, як раніше, — правда ж?

— Не так сильно, як раніше… правда, сер.

— А як довго — з якого саме часу і до якого — ви її справді любили? Тобто не встигли ще розлюбити?

— Ну, я любив її з того часу, як зустрівся з нею, і доти, поки не зустрівся з міс X.

— Але не більше?

— Ну, я не можу сказати, щоб потім я зовсім розлюбив її. Вона була мені дорога… навіть дуже… але все-таки не так, як раніше. Мені здається, я головним чином жалів її.

— Це значить… дайте зміркувати… приблизно з першого грудня до квітня чи до травня, — так?

— Так, приблизно так, сер.

— І що ж, увесь час — з першого грудня до квітня чи травня — ви залишалися з нею в інтимних відносинах, так?

— Так, сер.

— Незважаючи на те, що вже не любили її, як раніше?

— Тобто… так, сер, — відповів Клайд, затинаючись.

І тільки-но розмова перейшла на сексуальні теми, як усі ці сільські жителі, що заповнювали зал суду, стрепенулись і зацікавлено подалися вперед.

— І, знаючи, як ви тут самі ж свідчили, що, безмежно вірна вам, вона вечорами сидить одна в своїй кімнатці, ви все-таки йшли на танці й вечірки, на звані обіди і автомобільні прогулянки і залишали її на самоті?

— Так, але ж я не завжди залишав її.

— Ах, не завжди? А ви чули, що свідчили тут у цьому питанні Трейсі Трамбал, Фредерік Селе, Френк Гаррієт і Берчард Тейлор— чи, може, не чули?

— Чув, сер.

— То це виходить, що вони всі брехали чи, може, говорили правду?

— Мені здається, вони говорили правду, наскільки могли пригадати.

— Але пригадували вони не дуже точно, — так, чи що?

— Просто я не завжди залишав її. Мабуть, разів два-три на тиждень… може, іноді й чотири, але не більше.

— А решту вечорів ви проводили з міс Олден?

— Так, сер.

— Отже, вона саме це і хотіла сказати ось тут у листі? — Мейсон узяв ще один з пачки листів Роберти і прочитав: — «Майже весь час після того жахливого різдва, коли ти покинув мене, я вечір за вечором сиджу зовсім одна». Що ж, вона бреше? — люто гримнув Мейсон, і Клайд, розуміючи, як небезпечно обвинувачувати Роберту в брехні, боязко і зніяковіло відповів:

— Ні, вона не бреше. Але все-таки частину вечорів я проводив з нею.

— І проте, як ви