Донна Тартт - Щиголь

нею. Зазвичай я розпачливо намагався найняти таксі або дійти до неї пішки, але завжди прокидався, так і не зустрівшись із нею. У цих нав’язливих сценаріях було щось повторюване до жорстокої занудності, що нагадувало мені про істеричного чоловіка однієї з клієнток Гобі, кадра з Волл-стріт, який, коли перебував у відповідному настрої, полюбляв знову й знову розповідати три ті самі історії про свою участь у в’єтнамській війні, користуючись тими самими механічними словами й жестами; те саме тра-та-та кулеметних пострілів, рубає повітря рукою, завжди в одному й тому самому місці. Обличчя в усіх застигали, коли за напоями після обіду він починав свою розповідь, яку ми чули мільйон разів і яка (як і мої марні спроби зустрітися з матір’ю ніч за ніччю, рік за роком, сновидіння за сновидінням) була твердою й незмінною. Він завжди спотикався об один і той самий корінь, йому ніколи не щастило встигнути до свого друга Ґейджа, як і мені ніколи не вдавалося зустрітися з матір’ю.

Але в цю ніч я нарешті її знайшов. Або, якщо точніше, це вона мене знайшла. Цей випадок здався мені винятковим, хоч, можливо, якоїсь іншої ночі, в якомусь іншому сновидінні вона знову до мене прийде, можливо, тоді, коли я помиратиму, хоч прагнути цього, либонь, означає прагнути надто багато. Звичайно, я менше боятимуся смерті (не тільки своєї смерті, а й смерті Велті, смерті Енді, Смерті загалом), якщо знатиму, що близька людина зустріне мене в її дверях, бо — пишучи це, я не можу втриматися від сліз — я тепер пригадую, як бідолашний Енді сказав мені з виразом жаху на обличчі, що моя мати — єдина людина з тих, кого він знав і любив, котра померла. Тож, можливо, коли Енді відплювався й відкашлявся в країні потойбіч води, можливо, саме моя мати стала навколішки поруч із ним, щоб привітати його на чужому березі. Можливо, безглуздо плекати такі надії. А може, ще безглуздіше не плекати їх.

Але незалежно від того, був це одиничний випадок чи ні — це був дар; і якщо їй було дозволено лиш один візит, вона приберегла його для того випадку, коли він мав найбільше значення. Бо раптом несподівано — ось вона. Я стояв перед дзеркалом і дивився на кімнату позаду себе, що відбивалася в ньому, внутрішня обстава якої дуже скидалася на крамницю Гобі або радше на багато просторішу й схожу на вічну версію його крамниці, стіни кольору коричневої віолончелі й відчинене вікно, яке ніби відкривало вхід до набагато більшого театру сонячного світла, який годі було собі уявити. Простір позаду мене в рамці був не так простором у традиційному сенсі, як ідеально вибудуваною гармонією, ширшою реальністю, що здавалася більш реальною, її оточувала глибока мовчанка, в якій не було ані звуків, ані мови. Там усе було тишею і ясністю й водночас, як у кінофільмі, що перемотується назад, можна бачити, як розлите молоко вливається в шийку пляшки, а кіт, який стрибнув на підлогу, летить назад і тихо опускається на стіл; така собі проміжна залізнична станція, де час не існує або існує відразу в усіх напрямках, де всі події та рухи відбуваються одночасно.

І коли я на мить подивився вбік, а потім обернувся назад, я побачив її відображення позаду себе, у дзеркалі. Я не промовив ні слова. Чомусь я знав, що мені не дозволено обернутися назад, — це суперечило правилам, хай там якими були правила для подібних ситуацій, — але ми могли бачити одне одного, наші погляди могли зустрітись у дзеркалі, й вона була так само рада бачити мене, як і я був радий бачити її. Вона була собою. Матеріалізованою присутністю. Але була вона також психічною реальністю, глибоким знанням. Перебувала між мною і тим місцем, звідки сюди прийшла, хоч би яким воно було. Й усе це відбулося задля тієї миті, коли наші погляди зустрілись у дзеркалі — з подивом і радістю, — її чудові блакитні очі з темними колами навкруг зіниць, ясно-блакитні очі з великою кількістю світла в них — привіт! Любов, розум, смуток, гумор. У ній був рух і була нерухомість, була нерухомість і були переходи до руху, і вся енергія та магія визначного шедевра живопису. Десять секунд, вічність. І все навколо повертається до неї. Ти можеш залишитися в цьому колі на мить, ти можеш жити в ньому вічно. Вона існувала лише в дзеркалі, в межах своєї рамки, і хоч вона не була живою, в точному розумінні цього слова, але й мертвою не була, бо ще не з’явилася на світ, але нікуди з нього й не зникала — так само дивно, що нікуди не зник і я. І я знав, що вона може розповісти мені про все, що я хочу знати (про життя, про смерть, про минуле й майбутнє), хоч усе це вже було в її усмішці, відповіді на всі запитання, передріздвяній усмішці когось, хто володіє надто глибокою таємницею, щоб дозволити їй зісковзнути з уст. Ти повинен лише чекати й сподіватися, так? Але щойно вона наготувалася говорити, набравши в груди повітря тим подихом, який я знав дуже добре і який чую навіть тепер, — я прокинувся.

V

Коли я розплющив очі, був уже ранок. Усі лампи в кімнаті досі горіли, і я лежав під ковдрами, не пам’ятаючи, як під них заліз. Усе ще було омите й насичене її присутністю — вищою, ширшою і глибшою, ніж життя, я відчув той оптичний зсув, який породжує веселку, і пам’ятаю, як подумав: так мають почуватися люди, що бачили святих, — правда, моя мати не була святою, але її поява була так само виразною, як полум’я, що спалахує в темній кімнаті.

Ще до кінця не прокинувшись, я погойдувався на простирадлах, заколисаний чудесним сновидінням, яке спокійно огортало мене. Навіть звуки ранку в коридорі готелю були просякнуті атмосферою та барвами її присутності; коли я прислухався у своєму напівдрімотному стані, мені здавалося, що я чую специфічні легкі й веселі звуки її кроків, змішані з брязкотом таць, які обслуга готелю розносила вгору та вниз по коридору, скреготом канатів ліфта, відкриванням і закриванням ліфтових дверей: то був дуже міський звук, звук, який нагадував Саттон-плейс і мою маму.

Потім раптом посеред біолюмінісцентних уривків сновидіння забамкали дзвони ближньої церкви, так шалено й гучно, що я панічно стрепенувся, намацуючи окуляри, адже геть забув, який сьогодні день: Різдво.

Хитаючись, я зіп’явся на ноги й підійшов до вікна. Дзвони,