Джордж Мартін - Битва королів

— Будь ласка,— прошепотіла вона. Прибрала руку та жестом вказала на вихід.

Спочатку їй здалося, що він не зрозумів, але потім він висковзнув з-під ковдри. Голяка перетнув кімнату, вдягнув простору груботкану сорочку та слідком за Арією спустився з горища. Решта поснулих і не ворухнулися.

— А тепер що тобі треба? — сердитим голосом стиха поцікавився Гендрі.

— Меч.

— Чорнопалий тримає всі клинки під замком, я тобі вже сто разів казав. Це для лорда П’явки?

— Для мене. Зламай замок молотком.

— А мені зламають руку,— буркнув він.— Або й щось інше.

— Не зламають, якщо втечеш разом зі мною.

— Втечеш — і тебе впіймають і вб’ють.

— Не втечеш — і буде ще гірше. Руз Болтон віддає Гаренхол кривавим лицедіям, він сам сказав.

— І що? — відкинув Гендрі чуб з очей.

Арія безстрашно подивилася просто на нього.

— А те, що коли Варго Гоут стане лордом, він повідрубує ноги всім слугам, щоб не порозбігалися. І ковалям теж.

— Казочки,— презирливо зронив він.

— Ні, це правда, я сама чула, як Варго Гоут це казав,— збрехала вона.— Він збирається всім повідрубувати одну ногу. Ліву. Ходи на кухню і збуди Пиріжка, він тебе послухається. Нам потрібен хліб, вівсяне печиво абощо. Ти роздобудеш мечі, а я займуся кіньми. Зустрічаємося біля потерни у східному мурі, за Вежею привидів. Туди ніхто ніколи не ходить.

— Знаю я цей вихід. Його вартують, як і решту.

— То й що? Мечі не забудеш?

— Я ще не погодився.

— Ні. Але якщо погодишся, мечі не забудеш?

Він нахмурився.

— Ні,— нарешті мовив він.— Гадаю, ні.

Арія повернулась у Погребальну вежу тим самим шляхом, яким вийшла, і, дослухаючись, чи не долинуть кроки, прокралася нагору гвинтовими сходами. У своїй комірці вона догола роздягнулася й ретельно вбралася: натягнула дві пари білизни, теплі панчохи й найчистішу свою сорочку. Сорочка належала лорду Болтону, і з одного боку на грудях був вишитий герб Страхфорту — облуплений чоловік. Арія зашнурувала черевики, накинула на худенькі плечі вовняний плащ і зав’язала під горлом. Тиха як тінь, вона знову спустилася вниз. Під дверима лордової світлиці вона зупинилася, дослухаючись, а коли нічого не почула, обережно прочинила двері.

Пергаментна карта лежала на столі, поряд із залишками вечері лорда Болтона. Арія міцно її скатала й застромила за пояс. На столі Руз Болтон лишив і свій кинджал, тож вона і його прихопила — на той раз, якщо Гендрі забракне мужності.

Коли вона прослизнула в темну стайню, стиха заіржав кінь. Усі груми спали. Арія поштурхала одного носаком черевика, поки хлопець не сів і сонно не мовив:

— Га? Що таке?

— Лорд Болтон звелів осідлати й загнуздати трьох коней.

Хлопець, витрушуючи солому з чуприни, звівся на ноги.

— Що, глупої ночі? Коней, кажеш? — він кліпнув, побачивши в неї на грудях герб.— Навіщо йому коні в таку темінь?

— Лорд Болтон не звик, щоб його допитували слуги,— схрестила вона руки на грудях.

Конюший досі витріщався на облупленого чоловіка. Він знав, що цей герб означає.

— Трьох, кажеш?

— Один, два, три. Мисливські коні. Прудкі та впевнені.

Арія допомогла йому з сідлами й вуздечками, щоб не довелося будити інших конюших. Вона сподівалася, що його не покарають, хоча знала, що, певно, таки покарають.

Найважче було провести коней через замок. Де могла, Арія трималася в тіні муру, щоб чатовим на стінах, аби її побачити, довелося дивитися просто вниз. «А якщо й побачать, що такого? Я ж чашниця лорда!» Осіння ніч була холодна й вогка. З заходу пливли хмари, затуляючи зорі, та з кожним поривом вітру жалібно голосила Скиглява вежа. «Пахне, як перед дощем». Арія не знала, добре це чи погано для втечі.

Ніхто її не бачив, і вона нікого не бачила, тільки сіро-білий кіт скрадався по стіні навколо богопралісу. Зупинившись, він засичав на неї, сколихнувши спогади про Червону фортецю, батька і Сиріо Форела.

— Якби схотіла, я б тебе спіймала,— стиха гукнула Арія,— але мушу йти, котику.

Кіт знову засичав і втік.

З п’ятьох велетенських веж Гаренхолу найбільших руйнувань зазнала Вежа привидів. Темна й занедбана, вона височіла позаду септу, який давно завалився і до якого вже майже три сотні років збираються на молитву хіба щури. Саме тут Арія вирішила дочекатися, чи прийдуть Гендрі з Пиріжком. Чекала вона, здалося, довгенько. Коні щипали травку, яка проросла між потрощеного каміння, а хмари тим часом проковтнули останні зорі. Арія витягнула кинджал і заходилася його гострити, щоб чимось зайняти руки. Довгими м’якими рухами, як учив її Сиріо. Це її заспокоїло.

Хлопців вона почула раніше, ніж побачила. Пиріжок важко сапав і одного разу перечепився в темряві, обдер шкіру на гомілці й вилаявся, мало не перебудивши половину Гаренхолу. Гендрі рухався тихше, та у нього в руках брякали мечі.

— Я тут,— підвелась Арія.— Тихше, бо почують.

Хлопці пробралися до неї через розкидане каміння. Гендрі під плащ натягнув наолієну кольчугу, побачила Арія, а на спині в нього висів ковальський молот. Кругле й червоне обличчя Пиріжка визирало з-під каптура. В правій руці Пиріжок тримав мішок хліба, а під лівою пахвою — велике кружало сиру.

— На потерні стоїть вартовий,— тихо мовив Гендрі.— Я ж тобі казав, що так і буде.

— Ви лишайтеся з кіньми,— звеліла Арія.— А я позбудуся, кого треба. Коли покличу, мерщій біжіть до мене.

Гендрі кивнув. Пиріжок сказав:

— Поухкаєш, як сова.

— Я тобі не сова,— мовила Арія.— Я — вовчиця. Я завию.

Сама-одна вона ковзнула в тінь Вежі привидів. Йшла вона швидко, щоб обігнати страх, і їй здавалося, що поряд з нею ідуть Сиріо Форел, і Йорен, і Джакен Г’ґар, і Джон Сноу. Вона не брала з собою меча, якого приніс їй Гендрі,— ще рано. Для її завдання краще прислужиться кинджал. Добрий і гострий. Ця потерна була найменшою в Гаренхолі — оббиті залізними цвяхами вузькі дубові двері, що містились у куті муру під оборонною вежею. Вартувати її приставили тільки одного чатового, але Арія знала, що нагорі у вежі теж є чатові, а ще неподалік ходять гвардійці на мурах. Хай що трапиться, Арія мусить поводитися тихо як тінь. «Тільки б він не скрикнув». Упало кілька крапель дощу. Одна приземлилася дівчині на чоло й помалу потекла по носі.

Арія й не думала