Софія Юріївна Андрухович - Амадока

поранених із зони бойових дій, були вдови загиблих і зниклих безвісти. Були представники громадських організацій, помічники народних депутатів, бізнесмени, фотографи, люди, які пройшли Майдан, фанатки Романиного чоловіка, закохані в нього, просто зацікавлені і небайдужі громадяни, жебраки і названі вже роззяви, які просто не мали куди податися цієї пори й улягли вмовлянням знайомих.

Якась жінка з родимою плямою на щоці вхопила Роману за плече і представилась подругою в інстаґрамі. Романа спробувала їй усміхнутись і ствердно кивнула у відповідь на якесь запитання, але коли побачила в очах жінки здивування, сахнулась. На щастя, її врятував один із охоронців телецентру, який відсторонив настирливу пані й утрамбував її в неспокійну магму натовпу, де вона негайно розчинилась і зникла з очей.

Не бійся, — ласкаво прошепотів їй на вухо Чоловік і взяв за руку. Романа з подивом підняла на нього очі й усвідомила, що він по-справжньому розслаблений. — Не бійся, я з тобою, я поруч, — сказав він.

Ти не боїшся? — запитала його Романа, коли вони ввійшли в неозоре фоє, стіни і колони якого здіймались у височінь, до купола, викладені рожевим і сірим мармуром. Де-не-де проглядалися народні орнаменти на стінах. У дзеркальних вітринах красувалися національні костюми.

Ні, я не боюсь, — усміхнувся Романі її Чоловік. — Я ж знаю, хто я такий. Чого мені тепер уже боятись?

Тимчасово його впевненість допомогла, Романа з вдячністю прийняла воду в пластиковій ємності від приємної асистентки головного режисера й дозволила літній пані з чітко наведеними бровами підготувати своє обличчя до ефіру.

Але ось раптом, побачивши це дивне, в кілька разів збільшене, чітке й нафарбоване обличчя на моніторі навпроти себе, побачивши свої перебільшено червоні уста, перелякані очі з радикально-темними тінями навколо, Романа втрачає всі можливі орієнтири. Навіть її Чоловік, який сидить на такому самому незручному стільці зовсім неподалік і здається радше зацікавленим, ніж схвильованим, не впливає на неї заспокійливо. Навіть він — її опора, її любов, сенс її життя, не допомагає опанувати ситуацію.

Лана Лялюк, гарненька блондинка з виголеними скронями, енергійно міряє студію своїми довгими ногами на масивних лакованих підборах. Її філіґранна фігурка еротично увита дротами від техніки, мікрофона й навушників (недарма ж вона досі вперто не погоджувалася на бездротові ґаджети).

Десь на периферії Романиного сприйняття залишилася сценка знайомства з Ланою та їхня бесіда з Роминим чоловіком — підозріло сердечна, навіть схожа на флірт. Лана Лялюк погойдувала стегнами і притискала рукою з яскравим манікюром крихітний навушник до свого крихітного вушка, а Чоловік дивився на неї згори донизу з приязною і поблажливою усмішкою, якою дорослий звір — нехай пошарпаний, однак упевнений у своїх силах — дивиться на життєрадісне катуляння молодої здорової особини. Романі здалося, Чоловік милується Ланою. Але думку про це вона залишила на потім. Її долоні спітніли. Величезне відображення її крикливо нафарбованого обличчя, зелений комір шовкової сукні на моніторах відволікають увагу.

Лана віддає останні розпорядження публіці. Люди навколо завмирають. Обличчя операторів робляться ще суворішими. Ефір розпочинається.

Романа повертається до себе, щойно усвідомивши, що розповідає про їхню з її Чоловіком любов. Зала завмерла. На очах багатьох блищать сльози. Обличчя операторів несподівано набувають людяної м’якости. Між бровами Лани залягають дві паралельні зморшки. Її голос тремтить від зворушення, коли вона ставить запитання.

Але найкращий — спрямований на неї погляд Чоловіка: сповнений захвату, довіри, вдячности. Він дивиться, ніби вперше.

Романа розповідає те, що сотні разів перед тим розповідала йому, намагаючись повернути пам’ять про їхнє спільне життя. Розповідає те, що писала на своїх сторінках у фейсбуці і під фотографіями в інстаґрамі. Розповідає те, що кожної ночі і кожного дня прокручувала у власній голові.

Говорить про його улюблену бабу Уляну і про двох її сестер. Кумедно описує стосунки старих: їхні сварки, їхні склерози, відставання від пришвидшеного часу, врешті смертю доведене до абсолюту. Говорить про мурашники, про лабіринти, комори з харчами, про лялечок і личинок, і про Матку-чудовисько, заради якої інші готові віддати життя, розповідає про маленького хлопчика, зачарованого їхнім налагодженим світом. Натякає на непрості стосунки з батьками, але делікатно мовчить про подробиці, ніжно дивлячись на Чоловіка, поки він ніжно дивиться на неї. Переповідає оповідку про Баал Шем Това, єврейського цадика, яку Чоловікові розповідала баба Уляна. Цитує його слова, промовлені після смерти дружини: «Тепер я не зможу вознестись на Небеса, немов пророк Ілля, тому що у мене залишилось тільки пів тіла».

Розповідає про їхню першу зустріч перед церквою святого Онуфрія у селі Рукораку і про скульптури Пінзеля. І про те, як її Чоловік фотографував роботи скульптора з метою збереження їх для вічности, у пам’яті людства. Говорить про особливі стосунки з мистецтвознавцем Омеляном Майструком. Про любов до історії і до предметів, захованих у землі, про його прихід до археології. Про спадок Віктора Петрова. Про філософію Сковороди.

Романа зберігає самовладання, ділячись із публікою і телеглядачами власними почуттями, пов’язаними з рішенням Чоловіка вирушити на фронт. Вона розповідає про його терпіння і мужність, про кількамісячну бойову підготовку, яку він проходив перед тим, як їхній батальйон кинули в зону воєнних дій. Розповідає про шок від пострілів і вибухів. Про спалахи ракет у нічному небі. Про свистіння снарядів. Про те, як земля піднімається під час розриву на двадцять метрів угору і як, падаючи, ти встигаєш побачити ще кілька розривів навколо. Про те, як літають міни 120-го калібру, а як — 82-го. Про дахи будівель, стіни, двоспальні ліжка і серванти, вантажівки і гірки з дитячих майданчиків, що висять у повітрі над землею. Про вогненні кулі, що зрошують землю. Про чоловіка, з яким ви ще вранці курили, вдивляючись у рівнину, яка зовсім недавно використовувалась для сільського господарства, а тепер його мертве тіло, поламаними кістками вивернуте назовні, ти тягнеш у плащ-палатці поміж сільськими будинками до підвалу, облаштованого як лазарет, наповненому смородом гангрен і стогоном. Про старих жінок у хустках, які стоять над тобою, поки ти лежиш у шовковистій перині грязюки, обіймаючи відірвану руку приятеля, про хитання їхніх чорних голів, про «сину, сину, ну що ж це таке, сину, ох, сину».

Поки Романа говорить, у студії западає дедалі густіша тиша. Кожне її слово розщеплюється на атоми і проникає у кровотоки присутніх. Кожне її слово запускає невідворотну фізіологічну реакцію, вивільняє в мозку цілі потоки речовин, які кров розганяє по тілу, наповнюючи його непідйомною, свинцевою важкістю. Кожне її слово потрапляє до слухачів із незмінним сенсом. Вони чують саме те, що Романа говорить.

Промовляючи, Романа бачить обличчя свого Чоловіка. Він дивиться на неї, але вона