Софія Юріївна Андрухович - Амадока

Сірий дощовий день за вікном — і розповідь про час, проведений нею без нього і без знання про його долю.

Його постать, яка з видимим зусиллям, дуже-дуже повільно, накульгуючи, небезпечно й кумедно погойдуючись, просувається їй назустріч стежкою — і текст про довгі місяці зусиль, які здавалися марними.

Зняті за допомогою дзеркала його посмугована шрамами м’язиста спина і звивистий, схожий на виноградну лозу, шрам на її спині — і поетична ода любові.

Лісовий мурашник, всипаний сосновими голками, — і розповідь про те, як у дитинстві він годинами досліджував комашині королівства, втікаючи з дому і забуваючись.

Люди, які пишуть коментарі під фотографіями й оповідями, дуже швидко здаються рідними. У кожного свій характер: з кимось Романа пережартовується, для когось має особливий теплий тон, комусь відповідає з надмірною обов’язковістю і докладністю. Вони всі разом обговорюють політику, почуваючись згуртованими, почуваючись однодумцями. Критикують владу. Цькують недалеких і зманіпульованих, якщо таким трапиться забрести на Ромин профіль. Підбадьорюють одні одних, повторюючи, як заклинання: поки є такі, як ми, поки ми є одні в одних — все буде добре, все буде дедалі краще.

Однією з їхніх із Чоловіком рутин стає звичка обговорювати коментарі. Романа радиться з ним, яке фото вибрати. Запитує його думки, чи вдалий підпис вона придумала. Переповідає деталі суперечки. Або смішний анекдот, яким поділився хтось із друзів. Чоловік уже впізнає багатьох із них. Часом і сам просить її розповісти. Запитує: яке продовження мала дискусія? Такий-то приходить до нас у коменти?

Він так і каже: «До нас». І Романа мліє, і хвиля вдячности до тисяч їхніх свідків міцнішає, набуває потужности, стає постійним тлом, необхідним супроводом стосунків. Їхнім підтвердженням. Узаконенням. Опредмеченням.

Завдяки постійній присутності цих приязних і невидимих свідків любов Романи і її Чоловіка стає явищем Природи. Чимось, що завжди існувало.

amoromality

Пороскотень, Ближні Сади

фото: міцно сплетені пальцями долоні

Вподобань 1637

Переглянути всі коментарі (74)

Знаєш, я знову відмовила їй, — говорить Чоловікові Романа, під заспокійливе скиглення гойдалки, на якій вони за звичкою погойдуються увечері. — Цій журналістці, Лані Лялюк, яка хоче, щоб ми з тобою прийшли на її телешоу. Вона страшенно нав’язлива. Я відмовляла їй уже тричі.

Чоловік принюхується — часом (хоч не кожного разу) йому вдається відчути натяк на гіркий і терпкуватий запах горіхового листя. Під горіховою кроною зовсім немає трави. Корені й камінці виступають з-під пересохлого ґрунту.

Не те щоб вона була неприємна. Ні, вона доволі мила. Вона від самого початку співпереживала з нами, раділа нашим із тобою успіхам. Вона мені подобається: в її текстах на фейсбуці відчувається справжня, не показова, людська щирість. Вона не намагається з себе когось вдавати, щоби просто подобатись, розумієш?

Думаю, так, — реагує Чоловік. — Вона симпатична.

Романа продовжує:

Вона каже, що ми просто зобов’язані розповідати нашу історію. Що це вже давно не тільки наша приватна справа. Ми з тобою вже не належимо тільки собі й одне одному, каже вона, — і Романа іронічно посміюється. Але Чоловік не підтримує її сміху, тож вона говорить далі, вже набагато серйозніше:

Лана каже, що ти — справжній герой. Символ незламности, жертовности й перемоги. А я — символ терпіння, віри і… теж жертовности, здається. А ми разом — символ любови й самого життя, які долають смерть і війну і роблять людину вільною. Якось так.

Вони знову мовчать, і тиша навколо така лунка — незважаючи навіть на ошалілі сонми жаб, які горлають з боку озера, — що чутно, як совгає ногами Юлія Юріївна, вирушаючи до сну, і як клацають плиткою кігті старого Зефіра.

Але я відмовила їй, — говорить Романа, — тому що не думаю, що нам із тобою таке потрібно. Це зайвий стрес. Я написала їй, що ти пережив надто складні речі — ми пережили їх із тобою обоє. Зрештою, ми продовжуємо їх переживати. Твоя пам’ять частково відновилась, і це справжнє диво. Але мозок — надто крихкий інструмент. Не варто з ним гратися. Ми не можемо передбачити, до чого призведе телевізійний досвід.

До чого він міг би призвести? — цікавиться Чоловік.

Я не знаю, — знизує плечима Романа і вкладає голову йому на коліна. — Думаю, ніхто не може цього передбачити.

Вони деякий час мовчать. Десь над головою Романи, на рівні третього Чоловікового ребра дзижчить комар.

А як ти думаєш? — запитує Романа.

Я думаю, що це може бути навіть корисно, — каже Чоловік. — І ще я думаю, що вона має рацію, ця телеведуча. Це вже не зовсім наша справа, і ми собі не належимо. Це наш обов’язок. Думаю, ми повинні це зробити.

amoromality

Київ, Київський телецентр «Олівець»

анонс прямого ефіру телешоу Лани Лялюк за участю Романи та її чоловіка

Вподобань 22 987

Переглянути всі коментарі (4202)

І раптом, саме там, сидячи на несподівано незручному високому стільці, схожому на барний, відчуваючи, як спеціяльна коробочка, що веде від мікрофона, пришпиленого на комір її зеленої шовкової сукні, починає відвалюватись від пояса, відчуваючи, як над верхньою губою проступають крапельки поту, Романа по-справжньому лякається.

Її страх тваринний: він не має імени, він не знає слів. Прожектори, що звисають з чорного провалля стелі, де перехрещуються залізні рейки і мерехтять вогники, звідусюди ціляться в неї, сліплять її білим світлом. Апаратура розігріває повітря, наближаючись небезпечно близько до її обличчя. На неї спрямовані відеокамери, за якими стовбичать серйозні, зосереджені на власних обов’язках чоловіки. Від них не дочекаєшся підбадьорливої усмішки. Далі — амфітеатр, заповнений глядачами. Якимись чужими обличчями, поглядами, виразів яких вона не може пояснити і збагнути. Вони чогось від неї чекають. А вона відчуває, що не має уявлення, чого може чекати від них.

Вона збентежилась уже першої миті, коли вийшла з таксі перед входом до телецентру «Олівець»: весь двір під хмарочосом був заповнений людьми, які зібрались тут заради них із Чоловіком. Охоронці вели їх крізь натовп, торуючи стежку і розводячи руками роззяв, і Романа відчула, як земля захиталася під її ногами. Схожий на гігантську тертку, оточений супутниковими тарілками, понурий бетонний телецентр врізався в небо, а під ним, зовсім поруч, тиснулися збуджені незнайомці, які зійшлися спеціяльно заради того, щоб на власні очі побачити героя війни, який мало не загинув і який геть утратив пам’ять, і його дружину, яка зуміла його дочекатись, знайти і повернути Чоловікові його власну історію.

Серед них були люди у військовій формі. Вони стояли щільними групами, і складно було виловити їхні настрої. Були тут волонтери, які збирали на армію гроші і самотужки вивозили