Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

— Але це ще кілька тижнів!

— Томе, я просто не можу. — Ізабель заплакала, і на нічну сорочку закапали її сльози. — Принаймні у них буде ще кілька щасливих тижнів…

Урешті-решт, Том здійснив бажання дружини й нічого не записав у журнал.

Але це зовсім інше — то була їхня особиста справа. З човном такої свободи дій не залишалося. Він почав писати про пароплав, котрий бачив уранці. То був «Манчестер Квін», що прямував до Кейптауна. Тоді він зазначив погодні умови, температуру і відклав ручку. Завтра. Він запише всю історію прибуття човна завтра і завтра дасть сигнал. Чоловік зупинився на мить, щоб подумати, чи варто залишати в журналі місце, щоб потім повернутися й заповнити його. Чи, може, краще зробити вигляд, ніби човен прибув пізніше, аніж це було насправді. Він залишив місце. Зранку дасть сигнал і скаже, що вони були дуже зайняті дитиною і не могли повідомити раніше. У журналі він таки напише правду, але трохи згодом. Тільки один день. Він побачив своє відображення в склі над написом «Виписки з “Постанови про працю на маяках 1911 року”», що висіла на стіні, і якусь мить не впізнавав себе.

— Я точно не фахівець у цій справі, — сказав Том Ізабель наступного дня.

— Ти ніколи й не будеш, якщо просто стоятимеш. Потримай її, а я перевірю, чи пляшечка вже тепла. Давай. Вона не кусається, — сказала Ізабель та усміхнулась. — Принаймні не зараз.

Дитина була маленькою, меншою за Томове передпліччя, але він тримав її так, ніби це був восьминіг.

— Просто постій хвилинку, — попросила Ізабель, умощуючи дитину в його руках. — Добре! Тримай її ось так. А тепер, — жінка востаннє щось поправила, — у найближчі дві хвилини вона вся твоя, — і пішла на кухню.

Уперше Том залишився наодинці з малям. Він ніби стояв по стійці струнко, наче боявся не пройти перевірку. Дитина почала звиватися, рухати ногами й руками, і Том розгубився.

— Ну, заспокойся! Будь чемною! — благав він, намагаючись не впустити маля.

— Не забувай підтримувати їй голівку, — гукнула Ізабель.

Том одразу ж підклав руку під голову дитині й зауважив, що вона дуже маленька. Дитя знову закомизилося, і він почав легко його колисати.

— Слухай, будь людиною! Не підведи дядька Тома.

Маля подивилося на нього і, схоже, заглянуло прямо в очі. Том раптом відчув майже фізичний біль. Дитятко на мить показало йому світ, який він ніколи не знатиме.

Ізабель повернулася з пляшечкою.

— Ось, — вона вклала її у руки Тома й спрямувала в рот дитини, ніжно торкаючись її губ, поки немовля не вхопило соску. Цей процес повністю поглинув Тома. Той факт, що немовля давало собі раду без його допомоги, викликав у нього трепет і благоговіння — це було далеко за межами розуміння чоловіка.

Коли Том повернувся на маяк, Ізабель взялася за кухню й приготування вечері, а дитина спала. Щойно жінка почула плач, одразу ж поспішила в дитячу й дістала дівчинку з ліжечка. Дитина, капризуючи, уткнулася в груди Ізабель і почала смоктати тонку бавовняну блузку.

— Моя люба, ти все ще голодна? У книжці доктора Ґриффітса наголошується на тому, що матері слід бути обережною, щоб не перегодувати. Хоча, можливо, крапля…

Вона зігріла ще молока й дала дитині пляшечку. Але цього разу маля відвернулося від соски й розплакалося тієї миті, коли теплий сосок доторкнувся через тканину до немовлятиної щоки.

— Ось тут, ось пляшечка, моя люба, — воркувала Ізабель, однак дитина плакала ще сильніше, махала ніжками та рученятами й поверталася до грудей жінки.

Ізабель згадала, як прибуло молоко, як її груди стали важкими й болючими, бо не було кого годувати — це, схоже, особливо жорстокий механізм природи. Тепер дитина відчайдушно прагне її молока чи, можливо, просто шукає втіхи, оскільки маля не було голодне. Ізабель замислилися, її думки змішалися з плачем і тугою від утрати.

— О, люба, — пробурмотіла вона й повільно розстебнула блузку.

За кілька секунд дитина, вхопивши грудь, почала смоктати, хоча там було лише кілька крапель молока.

Це тривало досить довго, поки на кухню не увійшов Том.

— Як… — він зупинився на півслові, не знаючи, що сказати.

Ізабель подивилася на нього, а на її обличчі відображалися одночасно невинність і провина.

— Це був єдиний спосіб заспокоїти її.

— Але… Ну… — Том був настільки спантеличений, що навіть не міг сформулювати запитання.

— Вона дуже плакала. І не хотіла брати пляшечку…

— Однак раніше вона хотіла, я сам бачив…

— Так, це через те, що вона голодувала. У прямому сенсі.

Том не переставав пильно дивитися на дружину та немовля.

— Томе, це найприродніша у світі річ. Це найкраще, що я могла зробити для неї. Не дивуйся так. — Жінка простягнула до нього руку. — Ходи сюди, любий. Посміхнися.

Він узяв її за руку, проте був збентежений. І десь глибоко всередині нього занепокоєння зростало.

Після обіду очі Ізабель сяяли, Том не бачив її такою вже багато років.

— Іди й подивися! — вигукнула жінка. — Хіба вона не чудо? І ліжечко якраз для неї! — Ізабель кивнула на плетене ліжечко, в якому мирно спала дитинка. Її крихітні груди здіймалися й опускалися, немов відлуння хвиль на острові.

— Наче горішок у шкаралупі, хіба ні? — сказав Том.

— Здається, їй нема ще і трьох місяців.

— А ти звідки знаєш? — підвів брови Том.

— Я подивилася в довіднику доктора Ґриффітса. Я знайшла трохи баранини, взяла ще моркви й ріпи і зробила рагу. Сьогодні в нас буде особлива вечеря.

Том спантеличено насупився.

— Ми повинні відсвяткувати прибуття Люсі й помолитися за її бідолашного батька.

— Якщо це був її батько, — сказав Том. — Люсі?

— Ну, їй потрібно ім’я. Люсі означає «світло», тому воно ідеально підходить, правда?

— Ізі, — він усміхнувся, а потім ніжно погладив її волосся, водночас ставши серйозним, — обережніше, кохана. Я не хочу, щоб ти потім сумувала…

Коли ввечері Том засвітив маяк, він зовсім не міг заспокоїтися. Він не знав, чи це відголоски минулого горя, чи, може, передчуття непевного майбутнього. Спускаючись вузькими звивистими металевими сходами, чоловік відчував важкість у грудях, і йому здавалося, що він провалюється назад у безодню, з якої ледве вирвався.