Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

А вітер пронизливо завивав. У другій половині дня сонце все ще світило у вікно і яскравим золотом заливало жінку та її майже дитину. Старий годинник на стіні кухні ще ретельно відраховував хвилини. Життя прийшло і пішло, а рух світу не зупинився ані на секунду. Машина часу й простору перемелює все, і людей також.

Ізабель вдалося сісти, обпершись на стіну. Вона ридала, побачивши маленьке тільце, яке мало бути більшим, сильнішим — дитиною. «Моя дитина, моя дитина, моя дитина, моя дитина», — шепотіла вона, як чарівне заклинання, що здатне оживити хлопчика. Обличчя маленького було серйозним, мов у ченця в глибокій молитві, очі заплющеними, рот стуленим: він був у світі, з якого однозначно не хотів повертатися.

Тим часом надокучливі стрілки годинника продовжували свій шлях. Минуло півгодини, а Ізабель мовчала.

— Я дам тобі ковдру.

— Ні! — Вона схопила Тома за руку. — Не залишай нас.

Він сидів біля неї, обіймав її за плечі, а вона ридала в нього на грудях. Кров на підлозі почала висихати. Смерть, кров, заспокоєння поранених — усе це було знайоме Томові. Але не так, як тут: там не було жінки і дитини; тут немає вибухів і бруду. Усе інше залишалося таким же, як і раніше: тарілки з вербовим орнаментом стояли в сушарці для посуду; над дверцятами духовки висів рушник. Пиріг, що його вранці спекла Ізабель, лежав перевернутий і охолоджувався, а деко[8] було накрите вологою тканиною.

Через деякий час Том спитав:

— Що ми будемо робити? З ним?

Ізабель подивилася на вже холодне дитятко в неї на руках.

— Зігрій води.

Том отетеріло подивився на неї.

— Будь ласка, зігрій води.

Чоловік здивовано підвівся і пішов, щоб запалити водонагрівач, аби не засмучувати Ізабель.

Він повернувся, й жінка сказала:

— Налий води у ванночку. Коли вона нагріється.

— Якщо ти хочеш прийняти ванну, я віднесу тебе, Із.

— Це не для мене. Я повинна помити його. Потім у комоді є хороші простирадла — ті, що я вишивала. Принесеш одне?

— Із, мила, ще буде час для всього цього. Зараз найголовніше — це ти. Я піду і дам сигнал, щоб прислали човен

— Ні! — її голос був твердим. — Ні! Я не хочу нікого бачити. Я не хочу, щоб про це хтось знав. Ще не зараз.

— Але, люба, ти втратила багато крові. Ти біла немов стіна. Ми повинні викликати сюди лікаря і забрати тебе звідси.

— Томе, ванну. Будь ласка!

Коли вода нагрілася, Том наповнив металеву ванночку й поставив її на підлогу біля Ізабель. Він дав їй шматок м’якої фланелі. Вона намочила тканину й обережно, ніжно, пальчиком, стала обтирати обличчя маляти, змиваючи з ніжної шкіри кров разом із водою. Дитина продовжувала свою таємну бесіду з Богом навіть тоді, коли Ізабель опустила фланель у воду, щоб сполоснути її. Вона віджала тканину й почала знову вмивати дитинча, уважно стежачи або навіть сподіваючись, що оченята можуть замерехтіти, а крихітні пальчики ворухнутися.

— Із, — м’яко мовив Том, торкнувшись її волосся, — послухай мене. Я зроблю тобі чаю з великою порцією цукру. Треба, щоб ти випила його для мене, добре? Йду за ковдрою, щоб вкрити тебе. І я трохи тут приберу. А ти нікуди не ходи, дозволь мені подбати про тебе. І не заперечуй. Я дам тобі кілька таблеток морфію для зняття болю й сульфат заліза — мусиш випити.

Його голос був ніжним і спокійним, наче просто розповідав про якісь події.

Продовжуючи свій ритуал, Ізабель і далі витирала крихітне тільце. Пуповина, й досі приєднана до плаценти, лежала на підлозі. Жінка насилу підвела голову, коли Том накинув ковдру їй на плечі. Він повернувся з відром і ганчіркою, став на коліна й почав змивати кров і бруд.

Ізабель опустила тільце у ванну, щоб помити його, до того ж намагаючись не занурювати обличчя. Вона обтерла дитя рушником і разом з плацентою загорнула його в інший, чистий, так, що воно стало схоже на індіанського малюка.

— Томе, розстели на столі простирадло.

Том відсунув деко і розстелив, склавши вдвоє, вишите простирадло. Ізабель дала йому згорток.

— Поклади його сюди, — промовила вона.

— А тепер я допоможу тобі, — сказав Том. — Там ще є гаряча вода. Давай ти помиєшся. Поволі, спирайся на мене. Дуже добре. Повільно, повільно.

Він повів її з кухні до ванної кімнати, а за ними залишалися червоні від крові сліди. Тепер знову й знов Том обтирав обличчя дружини фланелевою тканиною, споліскуючи її у ванній.

Через годину в чистій нічній сорочці та із заплетеною косою Ізабель лежала в ліжку. Том гладив її по обличчю, і вона, зрештою, заснула. Жінка була виснажена, та й морфій подіяв. Том повернувся на кухню, закінчив прибирання і замочив брудну білизну в кориті. Коли стемніло, він сів за стіл і запалив лампу. Помолився над маленьким тільцем. Безмежний простір, крихітне тіло, вічність і годинник, який звинувачував час у тому, що той минає: багато смертей бачив він у Єгипті чи Франції, та тут було ще менше сенсу. Але в цій смерті містилося щось особливе, а тиша це підкреслювала: через відсутність пострілів і криків він уперше бачив її так чітко. Людей, життя яких обривалося перед його очима, оплачуть матері, однак то коїлося на полі бою, поряд же не було нікого близького, і неможливо навіть уявити їхню присутність там. А бачити, як дитину забирають від матері в момент народження — забирають від єдиної у світі жінки, яка небайдужа Томові, — це було найболючіше. Він знову подивився на дві тіні: дитини, а поруч із нею — пирога, накритого тканиною, і вони здалися йому близнюками в саванах.

— Ще ні, Томе. Я скажу їм, коли буду готова, — наполягла наступного дня Ізабель, лежачи в ліжку.

— Але твої мама і тато, вони схочуть знати. Вони тебе чекають удома, чекають, що ти прибудеш на наступному катері. Вони сподіваються на появу свого першого онука.

Ізабель безпорадно подивилася на нього.

— Справді! Вони сподіваються на появу свого першого онука, а я його втратила.

— Із, вони переживають за тебе!

— Тоді для чого їх засмучувати? Будь ласка, Томе. Це наша справа. Моя справа. Ми не повинні розповідати про це всьому світу. Нехай вони ще трохи помріють. Я надішлю їм листа пізніше,