Марго Л. Стедман - Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман

зробила? Ти, крихітко, просто чудова. — Жінка дістала дитину з ванни, мов якусь святиню, поклала її на м’який білий рушник і почала обережно витирати, немов чорнило промокальним папером, так, наче боялася, що від необережного руху все зникне. Дитина терпляче лежала, поки її притрушували тальком і змінювали підгузок. Ізабель квапливо підійшла до комоду в дитячій кімнаті й дістала звідти новий одяг. Вона взяла жовту сукню з каченятами на грудях і обережно одягла немовля.

Наспівуючи колискову, де-не-де затинаючись, відкрила крихітну долоньку й подивилася на лінії: з моменту народження на ній відображається доля, що привела її сюди, до цього берега.

— О, моя люба крихітко! — мовила жінка.

Але виснажена дитина тепер міцно спала, часто дихаючи і час від часу здригаючись. Тримаючи дитя в одній руці, Ізабель застелила в ліжечку простирадло, підбила ковдру, зв’язану з м’якої вовни ягнят. Вона не могла змусити себе покласти немовля до ліжка — ще ні. Десь глибоко хімічні речовини, що зовсім недавно готували її тіло до материнства, збурили почуття Ізабель. Пригаслі інстинкти знов ожили. Вона взяла дитину на кухню і поклала її на коліна, а сама гортала книжку імен для немовлят.

Доглядач маяка відповідає за кожнісіньку дрібницю. Усяка річ на маяку занесена до списку, зберігається, підтримується, оглядається. Ніщо не обходить увагою доглядач. Заступник директора Маякової служби вимагає звітувати про все: від труб для пальників до чорнила для журналів, від мітел у шафі до щіток для взуття біля дверей. Усе це занесено до шкіряного журналу інвентаризації, навіть вівці та кози. Ніщо не викидається, ніщо не списується без офіційного дозволу з Фримантла або якщо це щось дуже дороге, то з Мельбурна. Хай Бог береже доглядача, який десь подів ящик гартівної сітки чи галон нафти й не може пояснити де. Байдуже, наскільки далеко вони живуть, доглядачі — це наче метелики в скляній банці, що по суті прив’язані до одного місця і не в змозі вирватися звідси. Не можна довіряти маяк будь-кому.

Вахтовий журнал розповідає історію життя доглядача. З точністю до хвилини занотовувався час, коли маяк було засвічено та загашено наступного ранку. Погода, кораблі, які пройшли повз. Деякі подавали сигнал, деякі були надто заклопотані, намагаючись упоратися з морськими хвилями та шквалами, щоб заглиблюватися в Морзе чи (досить нечасто) Міжнародний звід сигналів і доповідати, звідки й куди вони прямують. Інколи доглядач може трохи розважитися й прикрасити початок нового місяця завитками або химерним візерунком. Іноді він має змогу лукаво написати, що маяковий інспектор підтвердив дозвіл на відпустку за вислугу років, оскільки ніде не зазначалося, що в тому журналі треба писати. Оце і вся їхня свобода. Журнал — то свята правда. Янус не входив у регістр Ллойда: він не повинен був повідомляти кораблям прогноз погоди. Через це, коли Том дописував сторінку книжки й перегортав її, було малоймовірно, що хтось колись на неї подивиться ще раз. Але коли він пише, то відчуває особливе умиротворення. Вітер досі вимірюється за допомогою системи, що нею користувалися ще в епоху вітрильних кораблів: від спокійного (0—2 — достатньо вітру для ходу корабля) до урагану (12 — жодне вітрило не може встояти). Том смакував мову. Він повертався думками в хаос, у роки маніпулювання фактами або неможливості їх знати, не кажучи про описи тієї чортівні, що відбувалася навколо, тоді як вибухи зруйнували землю довкруги, а тепер з насолодою використовував можливість констатації простої істини.

І, щойно прибило човен, Том насамперед подумав про журнал. Він мусив повідомляти про будь-яку дрібницю, і це було обов’язково не лише згідно з правилами його роботи, а й відповідно до закону Співдружності. Його інформація могла бути тільки однією крихітною частинкою головоломки, тією, яку надати може тільки він, і це було важливо. Сигнальна ракета, дим на обрії, шматок металу, котрий міг виявитися уламком корабля після аварії, — все це було записано рівним гарним почерком з легким нахилом.

Том сидів за столом під самим маяком; його авторучка терпляче чекала своєї звичної роботи. Чоловік був мертвий. Потрібно повідомити, зробити якісь запити. Він долив у ручку чорнила, хоча вона була майже повна. Перевірив кілька деталей на попередніх сторінках, а потім відшукав перший свій запис, зроблений тієї сірої середи, коли прибув на Янус шість років тому. Дні змінювалися, як припливи і відпливи, і в жоден із них — ні тоді, коли він був утомлений від термінового ремонту, мов собака, ні після варти в штормову ніч, ані тоді, коли сам не знав, що робить на острові, навіть у ті жахливі дні, коли стався викидень, — ніколи не було йому настільки непросто зробити запис. Але Ізабель благала його почекати один день.

Том повернувся думками на два тижні назад, коли він прийшов з риболовлі й почув крик дружини:

— Томе! Томе, швидше!

Він прожогом кинувся до хати і побачив Ізабель на підлозі в кухні.

— Томе! Щось не так, — простогнала вона. — Зараз! Дитина зараз народиться.

— Ти впевнена?

— Звичайно, я не впевнена! — вигукнула жінка. — Я не знаю, що відбувається! Я просто… О Господи, Томе, мені боляче!

Том став на коліна біля неї.

— Давай допоможу.

— Ні, не чіпай мене, — простогнала Ізабель, важко дихаючи й намагаючись подолати біль. — Це надто боляче. Боже, нехай це припиниться! — вигукнула вона. Кров просочилася крізь її сукню й капала на підлогу.

Цього разу все відбувалося інакше, Ізабель була на сьомому місяці, і, судячи з попереднього досвіду, Том мало чим міг зарадити.

— Скажи, що робити, Із. Що ти хочеш, щоб я зробив?

Ізабель намагалася зняти штанці.

Том підняв її і стягнув їх до кісточок, дружина застогнала голосніше, звиваючись від болю. Її крик лунав над островом.

Пологи були стрімкими та передчасними. Том безпорадно дивився, як дитина — це безпомилково була дитина, — його дитина вийшла з тіла Ізабель. Вона була маленькою, у крові, наче глумливий макет немовляти, на яке вони так довго чекали. Дитя було обмащене кров’ю жінки, ще не готової до його появи.

На зріст не більше фута і не важча, аніж пакет цукру, дитина не рухалася й не кричала. Том тримав її у руках, одночасно здивований і наляканий, не знаючи, що він повинен робити чи відчувати.

— Дай її мені! — волала Ізабель. — Дай мені мою дитину! Дозволь потримати її!

— Маленький хлопчик, — мовив Том і передав своїй дружині тепле тільце.