Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

Дівчина не знала, як розуміти його слова, а тому просто продовжила:

– Король Артмен жахлива людина. Він… – Корнелія затнулася. Зізнаватися в тому, що з нею зробив наречений, істоті, яку вона взагалі не знає, видавалося недалекоглядним і нерозумним. Тож вона викрутилася: – він завдав мені болю, хотів мною скористатися, намагався зламати й мусить за це заплатити.

В її погляді горіла така жагуча злість і відчайдушна рішучість, що Хродґейр не посмів більше про що-небудь питати. Знав: настане момент, коли вона сама наважиться йому довіритися – й тоді розповість, якщо захоче. Але поки він пообіцяв самому собі, що зробить усе, щоб вона забула це життя, як страшний сон.

– Жодна помста й жодна жива істота не варта твого життя – запам’ятай це, – промовив він суворо, а тоді кивнув на вихід. – Нам треба йти: мої люди вже чекають.

– Ми можемо ще на хвилину зайти до моєї кімнати? Мені треба дещо забрати, – судомно зітхнувши, проказала несміливо Еллі.

Чоловік просто кивнув і першим рушив до дверей. Обхопив пальцями ручку – та засвітилася й, коли на неї натисли, піддалася, що дуже здивувало принцесу. Вперше в житті вона бачила, як хтось користується справжньою магією (придворні батькові фокусники не рахуються, як і магокамінь), – і це здавалося воістину дивовижним.

Побачивши її вражений, майже дитячий погляд, Інґвар мимоволі всміхнувся, а тоді прочинив двері, вийшов у коридор і випустив дівчину. Таким же способом зачинив двері й попрямував у бік спальні принцеси. Варта вже була на місці, як і стривожена дивним проханням і відсутністю господарки Вівіан. Щойно пара наблизилася до них, усі троє перекинулися здивованими поглядами.

– Вас, мабуть, попередили, що Її Високість вирушить зі мною на Північ, – взяв ситуацію у свої руки безсмертний. – Я прийшов по неї, коли вас не було, але вона дещо забула.

Корнелія щиро здивувалася, що вже втретє за сьогодні чужинець так люб'язно рятує її спраглу до проблем ду… шу й, озирнувшись на нього, самими губами щиро проказала: «дякую». А тоді ненадовго зникла у своїх покоях, щоб через пів хвилини з’явилася з невеличкою золотою шкатулкою в руках.

– Можна Вівіан взяти з собою? – глянула вона з надією на Хродґейра, коли той зібрався йти.

Безсмертний довго мовчав, а тоді мовчки кивнув. Тож принцеса наказала своїй служниці йти слідом. Їй не хотілося покидати бідолашну дівчину в цьому проклятому світі на поталу кровожерливим тваринам, які носять людське тіло. Але й не знала, що чекатиме Вівіан далі, тому, поки вони йшли позаду, стиха запитала в дівчини, чи та не проти такого рішення.

– Якщо наважишся – дороги назад не буде, – втрутився раптом Інґвар, – але й далеко поїхати з нами не зможеш. Максимум, до Осворда, бо далі починаються землі, заборонені для простих смертних. Якщо ж життя між вічного снігу не до вподоби – територія племен тепер під моїм протекторатом, тож і там тобі будуть раді.

Дівчина боязко кивнула.

– Дякую! З вашого дозволу я, мабуть, залишуся на континенті. З племенами, – поспішно додала останнє Вівіан, – боюся, подорож морем не для мене.

Корнелія кивнула, згідна з рішенням дівчини. А сама задумалася над словами чоловіка. «Землі, заборонені для простих смертних» – повторила вона подумки й кинула спантеличений погляд на широку спину. Її про це не попереджали й жодного подібного вибору не пропонували. Що б це могло означати?

Однак, озвучити свої запитання вголос вона не наважилася. Принаймні поки.

Через кілька хвилин усі троє ввійшли до тієї ж їдальні, де нещодавно відбулися перемовини. Тут зосередилося чимало варти, стіл із їжею забрали, втім на його місці тепер стояли король Артмен і той таємничий чоловік, чию присутність раніше дівчина не помітила. В руках вони обоє тримали перев'язані червоними стрічками паперові згортки.

– Договір укладено! – вклонившись, попередив Інґвара молодий незнайомець.

– Дякую, Ірвісе! – кивнув йому безсмертний, а тоді перевів погляд на не надто втішеного правителя Кастірману. – Бачте, я виконав ваше бажання: мир без кровопролиття. Щедра угода в обмін на одне життя.

Артмен скривився. Він приблизно уявляв реакцію короля Осмальда, коли той дізнається, що його доньку забрав ворог. От тільки намагався не думати про наслідки. Дарма що, сусідні території не вийде привласнити, так ще й політичний конфлікт може назріти, а це геморой ще той.

– Сподіваюся, принцеса гарно вам послужить! – видав наостанок король з нещирою посмішкою.

Інґвар ніяк на це не відреагував, однак його погляд зробився надто вже важким. Артмен мимоволі відступив і мовчки простежив за тим, як гості зі своєю здобиччю зникають у порталі. Й тільки тоді, коли магічний вогонь згас, він відчув хоч якесь полегшення.

– Моторошний кретин, – скривився він, нервово провівши рукою по волоссю, а тоді звернувся до вартового ліворуч від себе: – Нехай Сівілла й Тамра зайдуть до мене й візьмуть із собою свої іграшки. Мені треба розслабитися й зігнати лють.