Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

хто ця жінка, мені так і не вдалося. Здається, наче вона від когось ховається. Іноді знічев’я її молоді товаришки виходять на південну галерею з ґратчастими вікнами й, зачувши стукіт карети, визирають надвір. Час від часу до них несміливо приєднується начебто їхня пані. Її обличчя я не зо­всім добре розгледів, але, здається, вона досить миловида. Одного дня, побачивши, як вулицею проїжджала карета з передовим ескортом, молоді служниці квапливо закричали: «Гей, пані Укон, подивіться! Це ж пан То-но цюдзьо проїжджає мимо». На крик вийшла трохи старша статечна служниця й замахала на них руками: «Тихіше, тихіше! Звідки ви взяли, що це він? Зараз сама погляну». З цими словами вона заквапилася на галерею через перекидний місток. Рухалася швидко і, зачепившись за щось подолом одежі, спіткнулась і мало не впала з мостика. «О, таке міг зробити лише бог Кадзуракі![85]» — сердито сказала вона й одразу перехотіла дивитися на вулицю. Служниці казали, що на власникові карети було носі, й називали імена його супутників, які належали охоронцям і челядникам То-но цюдзьо. Значить, проїжджав справді він», — підсумував Кореміцу.

«О, якби я сам побачив ту карету!» — сказав Ґендзі й подумав: «А що, коли це та сама жінка, яку То-но цюдзьо не може забути?» Помітивши зацікавленість Ґендзі, Кореміцу вів далі: «Я зблизився з однією тамтешньою служницею і завдяки їй довідався про мешканок будинку все до найменших подробиць. Моя знайома переконувала мене, ніби всі вони рівні й немає серед них господині, а я вдавав, що повірив їй. Вона впевнена, що їхня таємниця нікому не відкриється, та коли одна з наймолодших ненароком обмовляється і звертається до господині шанобливо, то всі раптом починають метушитися, щоб відвернути мою увагу й змусити мене повірити, що, крім них, звичайних служниць, у будинку нікого іншого немає!» — закінчив Кореміцу, сміючись.

«Дозволь і мені заглянути крізь огорожу, коли наступного разу приїду відвідати твою матір», — попросив Ґендзі. «Мабуть, ця жінка оселилася там тимчасово, — думав він, — але судячи з цього, вона, напевне, належить до найнижчого стану, зневаженого тієї дощової ночі. А що, як несподівано вона все-таки виявиться справжньою чарівною знахідкою?»

Кореміцу, який не міг противитися навіть найменшим забаганкам Ґендзі, будучи людиною, не менш обізнаною з любовними справами, примудрився, щоправда, з великими труднощами, звести його з цією загадковою жінкою. Розповідь про це була б надто довгою, і я за своїм звичаєм її опускаю.

Ґендзі особливо не розпитував, хто вона, але й не відкривав їй свого імені. Вирушав до неї в надзвичайно простому одягу і, як ніколи раніше, не на кареті, а пішки. Вважаючи, що так робити не годиться, Кореміцу віддавав йому свого коня, а сам біг поряд. Мовляв, було б дуже прикро, якби побачили, що такий коханець іде на побачення пішки. Заради того, щоб ніхто не дізнався про його таємницю, Ґендзі брав із собою лише того помічника, який колись зірвав для нього квітку «вечірнє лице», і нікому невідомого хлопчика-слугу. Щоб ніхто ні про що не здогадався, Ґендзі навіть не заходив на перепочинок у сусідній будинок годувальниці.

Тим часом і жінка, нічого не розуміючи, мучилася підозрами й крадькома посилала слугу за посланцем Ґендзі, який приносив листа, або доручала йому вивідати, куди вертається коханий вранці після ночі з нею, та дарма — слід того губився. Ґендзі все більше прихилявся до неї, не міг обійтися без неї жодного дня, і хоча дорікав собі за недоречну легковажність, часто її відвідував. У такій справі втрачають голову і цілком статечні люди, так і Ґендзі, який досі тримав себе під контролем і не допускав осудливих вчинків, зазнавав таких пристрасних переживань, що не міг, розлучившись з коханою вранці, дочекатися вечора упродовж цілого дня. Водночас, як тільки міг, охолоджував свій запал словами: «Не треба так нестямно закохуватися!» Жінка була лагідною і спокійною, але, здається, їй бракувало жвавого розуму і впевненості в собі. Вона здавалася зовсім юною, хоча й недосвідченою в життєвих справах також не була. Та й до знатного роду, напевне, не належала. «Тож чим же вона мене так вабить?» — безупинно дивувався Ґендзі.

На побачення з жінкою він вирушав навмисне у старанно зміненому вигляді, в каріґіну[86], й, приховуючи обличчя, відвідував її вночі, коли всі в будинку спали, тому в неї закрадалася зловісна підозра, чи він часом не є перевертнем, як це бувало в старовину? Та оскільки навіть легкий дотик до його одежі свідчив, що це непроста людина, то вона запідозрила: «Напевне, все це затіяв молодий сусід-гульвіса». Але той, здавалось, до всього байдужий, ніби нічого не помічаючи, як і раніше, відвідував їхній будинок, шукаючи власних розваг, тож вона, нічого не розуміючи, поринула у глибоку тривогу: «Що ж усе це означає?»

Не мав спокою також Ґендзі: «А що, як вона своєю піддатливістю приспить мою пильність і раптом кудись сховається, то де я тоді її шукатиму? Цей будинок, здається, лише тимчасовий притулок, з якого вона може переїхати будь-куди і будь-коли...» Звичайно, якби вона втекла, а він не знайшов її, то примирився б з тим, що розвага так швидко минула, але про це й думати не хотів. Ті ночі, коли, уникаючи людської уваги, він відмовлявся від її відвідування, здавалися йому нестерпно тяжкими, тож він подумав: «А чи не перевезти її таємно в садибу на Другій лінії? Якщо люди почнуть пліткувати й виникнуть неприємності, то можна сказати, що так зроду судилося. Що поєднало нас, якщо досі ні одна жінка мене так не вабила?»

«А чи не перебратися нам кудись у затишне місце й спокійно поговорити?» — запропонував Ґендзі. «Все це дивно! Ваші слова приємні, але поведінка не така, як заведено у світі. Мені аж страшно!» — відповіла вона по-дитячому наївно. «Справді, — сказав Ґендзі, всміхаючись. — То хто ж з нас стане лисицею-перевертнем? Просто піддайтеся моїм чарам», — лагідно вмовляв він, і жінка послухалась його — мовляв, нехай так і буде.

«О, яка вона дивовижна особа! Із щирою душею готова виконати будь-яке незвичне, навіть безглузде, моє бажання», — думав Ґендзі й згадав про підозрілу «гвоздику», яку описав То-но цюдзьо тієї дощової ночі, але, розуміючи, що вона мала причину таїтися, не смів її розпитувати. Оскільки не було ознак, що вона може образитися і раптом кудись поїхати, то Ґендзі навіть подумав: «Якби я став рідше її відвідувати, то, можливо, вона змінилася б. А якби знайшов собі нове захоплення, то вона мене ще більше покохала б».

П’ятнадцятої ночі восьмого місяця яскраве місячне сяйво, просочуючись крізь щілини дерев’яної покрівлі, заливало весь дім, а тому незвичайна оселя здавалася Ґендзі ще дивовижнішою. А коли настав досвіток, у сусідньому будинку прокинулися люди й почулися грубі чоловічі голоси: «Ну й холоднеча!» — «А нинішнього року справи будуть геть кепські! Їздити торгувати у провінцію також безглуздо... Жодної надії. Гей, сусіде, ти чуєш?» Такі-от фрази долинали до Ґендзі.

Коли люди вставали до своєї буденної роботи й раз у раз було чути шум та їхні голоси, то жінка почувалася ніяково. Будь-яка