Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

– Не маринуй мене текстом, краще наживо, - скоромовкою випалила Яна. – Чого просто  «непогано»? Це не надто позитивне визначення. Розчарував?

– Ні, він вміє справити гарне враження.

– Цілувались?

– Цілувались.

– І як?

Я обережно визирнула з вікна, сподіваючись що мій кавалер вже поїхав і я зможу прогулятись на самоті, та його машина досі перебувала в полі мого зору. Артем стояв поруч із нею і спілкувався з поліціянтами, приймаючи відповідальність за своє недалекоглядне рішення підвезти мене під самі двері і зупинитись в зоні, де паркування суворо заборонене.

– А бодай тебе… - вилаялась я. – Цілував пристрасно, - додала, відповідаючи на останнє питання подруги.

– Ну, мені по слову з тебе видушувати? – гримнула подруга. - І шо?

– Техніка – вищий бал.

– Дара, приїду і вріжу! Чи він твого язика з’їв? – підвищила ще на тон свій голос Яна. -Ну, техніка то круто. А далі?

З огляду на події за вікном, замість недоречної гри в хованки я рушила на третій поверх, продовжуючи розмову.

–  А далі - у мене виникли справи і я з ним попрощалася.

– Ой, брешеш! Не вірю в реальність тих справ. Так і кажи – втекла.

– Не втекла, а делікатно вийшла зі становища.

– З якого становища? – здивовано перепитала вона. - Що пішло не так?

– Не знаю, Яна. Перший поцілунок має викликати збудження, цікавість, бажання продовження, а я просто відповідала і чекала коли закінчиться.

– Бляха, все у тебе не по людьськи, що не чоловік – то дементор.

Я вже була на потрібному мені поверсі, тому розмову швидко завершила, обіцяючи приділити їй увагу трохи пізніше. Привітавшись з маминими колегами, я підійшла до її кабінету, але почувши звідти голоси, в двері не постукала. Аби не підпирати стіну, я роззирнулась навкруги і відшукавши неподалік вільний диван рушила до нього. Палати пацієнтів розташовувались по обидва боки коридору,  а навпроти мене були маніпуляційні та фізіотерапевтичні приміщення, тому гортаючи новини я постійно відволікалась на персонал та пацієнтів, які весь час переміщувались відділенням. Я ще не встигла знудитись, коли двері її кабінету прочинились і звідти вийшов чоловік, зовнішність якого здалеку видалась мені знайомою. Дорогою до її дверей я намагалась згадати звідки можу його знати, але осяяння до мене не поспішало. Мама сиділа за столом і щось писала.

– Привіт, мам, є хвилинка?

  – Даруня? - підвела очі мама. – Так я ж тобі казала, що флешка вдома! Даремно сюди їхала.

– Зв’язок поганий був, недочула, мабуть. То нічого, все одно поруч проїздила. Та й взагалі, твого кабінету після ремонту ще не бачила, - роззираючись навколо  сказала я. – Давно я тут не була.

– Твоя правда. Мабуть, відтоді, як вдягала халат і вдавала з себе медсестру, - засміялась вона. – Сідай. Чаю хочеш?

– Із задоволенням.

– Шкода, нічого солоденького до нього нема, - дістаючи чашки пожалілася мама.

– То я зараз на перший збігаю, у вас там торгівельний автомат є.

Туди й назад за кілька хвилин встигла і коли до кабінету лишалось два кроки, мою увагу привернув голос, що сипав лайкою десь неподалік. Далі по коридору, в інвалідному візку сидів чоловік, який воював з дверима, намагаючись заїхати до маніпуляційного. Я не вірила своїм очам. На автопілоті я зробила кілька нерішучих кроків в його напрямку,  розгублено спотикаючись і заціпеніла, коли частинки мозаїки в моїй голові почали складатися в єдине ціле. Раптом я згадала звідки знаю хлопця, що виходив з маминого кабінету. Тепер сумнівів не було – це той, хто назвався другом Вадима і дав мені відповідь на питання, яке мене так непокоїло. Таких збігів не буває. Це просто не може бути помилкою. Це має бути помилкою. Я повернулась до маминого кабінету, важко плюхнулась на стілець, поклала на стіл щойно куплене печиво і потягнула до себе чашку чаю. Мама почала розповідати щось, чого я не чула, а я час від часу відповідала непевним мугиканням, сподіваючись що мугикаю в потрібних місцях.

– Що «угу» , Дара? Я питаю коли?  - вивела мене з трансу мама. – Ти чого така? – насупилась вона.

– Слухай, у тебе є пацієнт на ім’я Вадим?

– Є, і не один.

– А той чоловік, що переді мною у тебе в кабінет був, випадково не щодо одного з твоїх Вадимів заходив?

– Так, і абсолютно не випадково. Він колега і друг Вадима Лозенко. Ти його знаєш?

О, так! До певної міри.

– Не дуже добре, але знайомі. А що із ним?

Тільки промовивши вголос я зрозуміла, що більш некоректного питання годі й шукати. Мати відреагувала відповідно – вигнула брови і вперла руки в боки.

– І якої відповіді чекаєш, може ще його медкарту попросиш?

– Вибач, мам, нісенітністю брякнула, - я притиснула пальці до скронь і, ніби заперечуючи почуте, затрусила головою з боку в бік.  – Просто розгубилась, не очікувала його тут побачити. Хоч без деталей скажи, все серйозно?