Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

9 (2)

 

Якби Лялянівель міг чути що відбувається у нього навкруги, коли він уповільнює реакції, то він би одразу зрозумів наскільки Дарка схожа на свого батька. Перше, що він спитав, побачивши хто заїхав до нього у двір на великому возі:

— А це що за здихонь?

І неввічливо пальцем на ельфа показав, щоб ні в кого не було сумнівів, не інакше.

Лялянівель мимоволі смикнув верхньою губою, як пес, що ось-ось заричить. Дарка вискочила з воза і не вітаючись стала руки в боки, подивилася на всіх зустрічаючих по черзі і гордовито відповіла за задане питання:

— Це мій чоловік!

І теж пальцем показала хто, а то ще на коня подумають.

До Лялянівеля завітало дуже дивне, як для нього бажання. Йому захотілося сісти на землю, упертися лобом в коліна и трохи посміятися. Але він стримався, просто з воза теж виліз. А то якось негарно.

Як потім зрозумів, міг і не вилазити. Батьку з дочкою було не до нього. Вони розбиралися в дуже важливій справі. З’ясовували, кому ця здихонь насправді потрібна і для чого. Голоси в обох були не тихі. Сусіди виявились не глухими і прийти подивитися на виставу не посоромилися.

Добрий батько дуже жалкував, що не бив дочку різками за її витівки, а зараз уже пізно. Ще добріша дочка казала, що вона насправді скарб, а онуки йому будуть, коли час настане. Чи він хотів, щоб якийсь бовдур промотав усі статки і ті онуки ночували під парканом мріючи про краєчок хліба? Ні, батько того не хотів, але і побачити в возі ельфа від якого користі, як від цапа молока, теж не хотів. Ось що з ним тепер робити? Хіба що прив’язати біля паркану і приманювати замріяних панянок, можливо щось навіть куплять.

— Особливо якщо вигляд буде голодний, — підтримав цю ідею хтось в натовпі.

А Лялянівеля посмикали за рукав. Він озирнувся, здивовано подивився на дрібне дівча.

— Їсти хочете? Мамка насипле. А то вони лаятись будуть довго. Коли той бовдур повернувся, майже половину дня лаялися. Зате як він тікав, коли набридло, — дівчинка хихикнула, подивилася на віз і кивнула. — А ось це все хлопці зараз в будинок занесуть, потім розберетесь куди далі.

Лялянівель тільки кивнув.

Люди дуже дивні.

***

Дівчинка відвела ельфа в досить велике приміщення зі столом і купою стільців. Іще в приміщенні було вікно, ледь прикрите легкою кісиєю. А за вікном гарний краєвид на невеликий ставок з місточком і троянди.

Дівчинка сказала Лялянівелю сідати і кудись побігла. Повернулася вона швидко в супроводі дорослої дівчини, яка обережно несла перед собою піднос з тарілкою з чимось незнайомим, але пахло воно приємно, чашкою, прозорим чайничком, в якому гарно плавали чайні листя і якісь засушені ягоди, і печивом в вазочці.

— Ось, сказала дівчинка, перекладаючи їжу на стіл. Ви не бійтеся. Вони про вас згадають і знайдуть. Можливо навіть лаятись швидко перестануть, коли помітять, що ви пропали.

Лялянівель подякував. Обережно скуштував щось овочеве з м’ясом, воно виявилося смачним. Сів так, щоб краєвид добре було видно і став їсти. І відчував він себе при цьому чимось середнім між домашнім улюбленцем і дорогим гостем, котрому набридати не хочуть.

Думок в голові не було. Ні розумних, ні хоч якихось.

Приймати якісь рішення?

А як тут щось приймеш, якщо на тебе звертають уваги не більше, ніж на погризений мишами килим, котрий тепер навряд комусь вдасться продати?

— Може викинуть? — спитав сам себе Лялянівель і це теж було смішно. Хоча давати себе викидати він не збирався. Він же пообіцяв цій Сокирі, що повчить її. Та й взагалі, не може він дозволити себе викинути, навіть якщо бути тут зовсім не хочеться.

— Яка дивна штука життя. Хм, може порадити нашому правителю знову одружитися з людиною і поїхати жити до неї. Нехай розважиться, щось нове відчує. Так, це теж буде смішно.

Похитавши головою, Лялянівель потягнувся до чайничка.

Йому було майже добре. Ніхто не набридав. Якби ще не дивна думка, яка взяла й влізла в голову, було б зовсім добре. Від нього дійсно тут особливої користі не буде. Навіть учитель для Дарки з нього такий собі. Опанувати основи можливо допоможе. А далі… далі вже складно.

А Лялянівель не звик бути прикрасою будинку, чи приманкою для дивачок, які прийдуть подивитися на живого ельфа і можливо щось куплять.

Де саме куплять, до речі? Тут десь крамниця є і він її не помітив?

— І буде Сокира мене переставляти з кутка в куток. Цілий рік, — пробурмотів ельф. — Як ту ляльку.

Зробити щось корисне захотілося ще більше. Але кому воно треба?

А головне — що?

Хто б і що не казав про ельфів, те, що всі вони природжені садівники теж неправда. У Лялянівеля навіть квітника під вікном не було, як у більшості сусідів. Не до квітів йому завжди було. Так що й троянди краще не чіпати

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно