Мiла Морес - Магія призначення, Мiла Морес

- Я думала, вам сподобається з шоколадною крихтою, - киваю на стіл з посмішкою. Адже там майже нічого не залишилося від випічки. А далі я згадала все, що про нього дізналася і поспішила продемонструвати дедуктивні здібності: - Отже, у вас гострий слух, такий самий нюх і ймовірно ідеальний зір, у тому числі й у темряві. Так?

- Якщо я назвав усі приправи вірно, то ви повинні були відповісти на моє запитання. Валер’яни у вашому будинку немає, тому що є кішка, і ця кішка… - він чекає, що я продовжу.

- Я, - ковтаю, не відводячи погляд від карих очей.

- Так і знав, - Калеан відкинувся в кріслі, мені здалося, що по кабінету прокотилося муркотіння.

Я засміялася, але цього разу дзвінко і без потайки.

Ми вже більше години сидимо в кабінеті, який я хотіла зробити своїм, та спілкуємось на різні теми. Я майже на рівних себе відчуваю з чоловіком, який утричі старший за мене. Зараз нам легко бути удвох, вже немає тієї напруги, яка висіла в повітрі раніше, як тільки ми опинялися поряд.

- Калеан ... - я почала обережно.

- Зараз ви мене про щось попросите, і я не зможу відмовити, тому що ви принесли мені найсмачніший у моєму житті пиріг і зачарували своєю посмішкою… Що ж, я готовий. Постараюся вистояти.

Я посміхнулася, але цього разу сумно.

- Як думаєте, якщо у когось в робочому столі лежить пістолет, чи питиме він беладону, щоб обірвати своє життя? – я спитала на одному вдиху. - Хіба не простіше пустити кулю в лоба? – останнє сказала тремтячим голосом.

- Згоден з вашими здогадами, - він підтиснув нижню губу, висловлюючи співчуття. – І я ще чого не розумію… Навіщо магу зброя, якщо є заклинання?

- Це щось на зразок латинських фраз, так?

Дістаю із сумочки блокнот, який знайшла тут напередодні, завдяки Калеану, гортаю його, розкриваю на одній із сторінок.

- Вони ось так виглядають? – показую сторінки, списані латиницею.

- Дозвольте? - Калеан взяв до рук блокнот у відповідь на мій кивок. – Так, тут усі групи заклинань. Від невинних витівок до вбивчих. Навіщо тоді зброя? Може, не його? Але тоді як пояснити фото та блокнот.

- Це справді речі мого батька. У заклинаннях мало користі, якщо їх вимовляє хтось із моєї родини. Вони не працюють. Я не можу нічого зробити за допомогою цих фраз. Для мене це просто текст і нічого більше.

- Flores ad dilectum tuum, - Калеан прочитав одну із фраз у перших рядках, в той же момент у його руках опинився міні-букет квітів.

- Вау! Як ви це зробили? – дивуюся, як дитина, яка вперше побачила фокус.

- Це називається магія, - посміхається, простягаючи мені мініатюрний букет із тюльпанів. - Не знав, які ви любите.

- Мені подобаються тюльпани, дякую, дуже красиві, - нюхаю квіти, щоки рудіють, серце схвильовано тремтить.

У двері постукали, і в ту ж мить вона відчинилася. Я сіпнулася від переляку, а коли побачила жіночу постать на порозі, відчула себе злодієм, застуканим на місці злочину.

- Мама? Що ти тут робиш? - Я схопилася з місця з букетом в руках, ледве встигла смикнути спідницю, яка злегка підскочила, поки я сиділа в кріслі.

- Доброго дня, - мама окинула кабінет діловим поглядом, Калеан вийшов їй назустріч із доброзичливим виразом обличчя. - Хочу запитати тебе те саме, люба. Ти казала, що працюєш у моєму колишньому відділі.

- Так, я саме туди йшла, - переступаю з ноги на ногу, не знаючи, куди мені подітися, але йти не поспішаю.

Спостерігаю, як Калеан вітає мою маму, щедро частуючи компліментами. Коли вона підняла руку, щоб подати її чоловікові, я не витримала:

- Мамо! – дивлюся на неї з докором, у моєму погляді сказано все, що не злетіло з язика. Для чого вона це робить? Невже почала шукати собі пару саме з цього кабінету?

- Лоріна Мондал, рада знайомству, Калеане. Я ж можу називати вас на ім'я? – мама розпливлася у своїй чарівній посмішці, а я мимоволі зіщулилася.

- Звичайно, Лоріно, - з великим подивом спостерігаю, як старший Нотрил цілує простягнуту йому руку, галантно нахилившись уперед.

Мої очі на викаті, я навіть розучилася на мить дихати. Коли схаменулась, почала різко ковтати повітря. Мене ніби вдарили в груди, від чого сперло подих.

- Для кого ці квіти? – мама киває на букетик у моїх руках.

- Для Аліти, моєї напарниці, - знаходжу, що відповісти відразу ж, бо правду озвучувати тут не можна. - Я їй подякувати хотіла, вона дозволила мені сьогодні прийти пізніше.

- Добре, люба, ти тоді йди працюй, а ми тут побалакаємо. Так, Калеане? - Мама знову посміхається чоловікові, трохи грає очима. Я ніколи не бачила в її обличчі стільки пожвавлення. - До речі, ти чому пиріг для Девора не закінчила?

- Я обпекла палець, коли варила крем, - показую поранене місце, підтверджуючи свої слова.

- Шкода, - суворо промовила мама, поглядаючи на рештки нашого бенкету на столі начальника, - поговоримо вдома, Ені.

Встигла помітити, як Калеан перевів погляд з обличчя матері на мене, брови його припали до перенісся, куточки губ піднялися. Мабуть, це задоволена котяча посмішка.