Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 7.2.

У присутності Діми температура в приміщенні ніби опускається на кілька градусів нижче нуля. Всі нутрощі перевертаються, тіло сковує невидимими ланцюгами. Шматочок омлета так і залишається недоторканим на виделці, котру я стисла до посиніння пальців.

Колишній повільно обходить стіл і, зупинившись навпроти, втуплюється в мене скануючим поглядом, від якого по спині проходить липкий холодок. Нестерпно важко. Я ледве стримуюся, щоб не відвести очей.

Схоже, Діма вже прийняв душ і переодягнувся. Злегка вологе волосся, недбало зачесане назад, біла футболка, під якою виднілися потужні м'язи, світлі джинси. Мудровані татуювання від плечей до зап'ястків, про значення яких можна тільки здогадуватися… Так, час йому безумовно пішов на користь. Його зовнішності, так точно.

Нервово кусаю губи до металічного присмаку і чекаю подальших слів від Діми. Але він, ніби навмисне, не поспішає. З особливою пристрастю смакує мою розгубленість і ніяковість. Детально вивчає моє обличчя. Можливо, порівнює зі мною у минулому?

Уявляю, як я зараз виглядаю. Розпатлана, брудна, з опухлими від сліз очима, в розірваному спортивному костюмі... Я тільки і встигла, що руки помити перед куховарінням.

Але може, воно і на краще? «Помилується» мною, страшною, і сам не захоче зі мною одружуватися. Я спокійно повернуся додому і більше ніколи його не побачу.

Дивно, але з цією думкою серце ображено затріпотіло в грудях. Ніби я брешу і не хочу нічого подібного. Не хочу йти від Діми.

Ні, це все наслідки стресу. Нерви. Переживання. Я точно не горю бажанням одружуватися з колишнім. Забагато честі. Пробачити його і зіграти роль люблячої дружини, після того як він боягузливо зник і кинув мене, вагітну? Слухняно носити капці в зубах, аби тільки він не злився? Ну вже ні. Обійдеться.

Нехай своїх бандитів лякає, я його не боюся. Зараз я йому все викажу.

— Диме, спробуй. Це дуже смачно, — Міша наче навмисне вклинюється, розбавляючи незручне мовчання, — голодувати з такою дружиною не будеш.

Я мимоволі перевела погляд на хлопця. Як я бачу, його апетиту нічого не заважало. Усі тарілки дочиста вилизав.

— Мішо, ти поїв? Вільний, — сухо кидає хлопцеві, і той, ніби за командою, розуміюче киває і швидко йде з кухні.

Діма злегка підняв куточки губ і, склавши руки на грудях, знову цілковито переключив на мене увагу.

І тепер стало ще гірше. Залишаючись наодинці з колишнім, я ледве дихаю. Хочеться розчинитися на молекули. Сховатися. Зникнути. І більше ніколи не зустрічатися з ним. Але, на жаль, мої бажання так і залишаються нездійсненними фантазіями. Я ковтаю в'язку слину і, щоб зайняти чимось тремтячі руки, починаю активно нарізати на шматочки броколі з салату, які так і прагнуть чкурнути з тарілки.

І як в нього так виходить? Вся моя попередня рішучість випаровується, варто тільки йому з'явитися в радіусі двох метрів. Всі претензії, які я хотіла йому пред'явити, без сліду потонули в моїй змученій свідомості. І я покірно чекаю, що ж буде далі.

Чую насмішку Діми і важке зітхання.

— Як ти опинилася у лісі? — нарешті холодно поцікавився він. — Ти що, стежила за мною?

Що? Хвиля обурення накрила душу. Оце зарозумілість.

— Господи, та кому ти потрібен! — вирвалося в мене, відчуваючи як до горла підступає колюча грудка. Виделка з гучним дзенькотом впала на підлогу, але я не поспішала її піднімати. Щоки палали від гніву. І щоб ганебно не розревітися, я швидко додала:

— Я твоєму Цеглині, чи як там його, всю правду розповіла! Я блогерка, і пішла до лісу фільмувати кримінальне зібрання. Я не знала, що ти там будеш!

— Авжеж, ну звичайно, — зневажливо кинув Діма і, обігнувши дерев'яний стіл, неквапливою ходою рушив до мене. — Така випадкова зустріч. Через багато років, після всього що...

Договорити йому не даю. Наступаючі емоції не дозволяють діяти раціонально. Ображена гордість замість мене керує моїм тілом. Я підскакую на ноги і швидко обдаровую його дзвінким ляпасом. І ще одним! І ще!

— Не смій мене в будь-чому звинувачувати! Ти зрозумів? 

З особливим садистським задоволенням спостерігаю, як червона пляма миттєво розповзається по вродливому обличчі Діми. Але йому, здається, все байдуже. Ніби зовсім не боляче. Стиснувши зуби до скреготу, він стоїть кам'яною статуєю і ковзає по мені важким поглядом. Мене вже всю трясе, повітря застрягає в легенях, гарячі сльози течуть по щоках.

— Ніколи більше так не роби, — Діма хрипко наказує мені і ривком хапає за шию, стуляючи на ній сталеві пальці.

Я злякано сіпаюся, але не можу звільнитися з чіпкої хватки. Серце від жаху заклекотіло десь у горлі. Ідіотка, і навіщо я його била? Адже хотіла просто поговорити. Він же небезпечний бандит. Він точно мене приб'є за таке.

— Повторюю, — гнівно процідив колишній, — не смій розпускати руки! Інакше, я відповім. Чисто машинально.

Я відразу напружуюся в очікуванні подальшої грубості, повіки защипало від підступаючих сліз, але Діма тільки допитливо вигнув брову, чекаючи на мою відповідь.

— Я зрозуміла, — поквапилася погодитися, ніяковіючи під його прямим поглядом, — більше не буду, — хриплю від нестачі кисню. — Пусти.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍