Курт Воннегут - Колиска для кішки

молодий Касл. Мак-Кейб та Джонсон мріяли створити на Сан-Лоренцо своєрідну Утопію.

З цією метою Мак-Кейб провів ретельну ревізію економіки та законів.

Джонсон розробив нову релігію. Касл тут знову наводить іще одне каліпсо:

Я так хотів простим речам

Надати значень,

І я навчав, щоб щастя бачить,

А не печаль.

І лжу створив я,

Щоб горю край…

Таку прекрасну, щоб світ нещасний

Змінивсь на рай.

Читаючи, я відчув, що хтось смикає мене за рукав пальта. Я підняв очі й побачив маленького Ньюта Гоніккера, який стояв у проході переді мною.

— Я подумав, чи не хотіли б ви піти до бару, — сказав він, — і трохи підняти настрій.

Так ми й зробили — пішли і трохи випили, у Ньюта дещо розв’язався язик, настільки — що він розповів мені деякі речі про Зінку, його маленьку російську подружку-танцюристку. Їхня любов, розповідав він, звила собі гніздечко в батьковому котеджі на мисі Код.

— Може, у мене й не було весілля, але, зрештою, медовий місяць я мав.

Він змалював мені цю ідилію: вони з Зінкою годинами сиділи обійнявшись, мов у колисці, у старому білому плетеному кріслі Фелікса Гоніккера, дивлячись на море.

І Зінка танцювала для нього.

— Тільки уявіть: жінка танцює для мене одного.

— Як я бачу, ви ні про що не шкодуєте.

— Вона розбила мені серце. І це не дуже приємно. Але це була плата. У цьому світі ти отримуєш те, за що платиш.

Він запропонував галантний тост.

— За коханих та дружин! — вигукнув він.

59 Застебніть ремені безпеки

Ми з Ньютом, Г. Лов Кросбі та кількома незнайомцями сиділи в барі, коли Сан-Лоренцо з’явився серед моря під нами. Кросбі розповідав про писантів.

— Знаєте, що я називаю писантом?

— Я чув це слово, — сказав я — але, очевидно, воно не викликає в мене таких емоційних асоціацій, як у вас.

Кросбі був уже добряче напідпитку і, як це притаманно всім п’яним, уважав, що коли говориш дружелюбно, то можна бути відвертим. Отже, він дружелюбно та відверто заговорив про зріст Ньюта — цієї теми доти ніхто в барі не торкався.

— Я не маю на увазі таких малюків, як цей, — Кросбі повісив руку, товсту, мов окіст, на плече Ньюта. — Писант — це якийсь різновид мурахи, крихітної та в’їдливої. Але чоловіка робить писантом не зріст, а спосіб мислення. Мені доводилось бачити хлопців у чотири рази вищих за цього малого, але вони були писантами. А ще я знав коротунів, може, і не таких маленьких, як ось цей, але досить малих, їй-бо, проте я назвав би їх справжніми чоловіками!

— Дякую, — сказав Ньют люб’язно, навіть не глянувши на важку руку на своєму плечі.

Мені ще не траплялись люди, які б уміли так спокійно зносити принизливі фізичні вади. Я був у захваті.

— Ви щось казали про писантів, — нагадав я Кросбі, сподіваючись, що він позбавить Ньюта від надмірної ваги своєї кінцівки. Так і вийшло — Кросбі вирівнявся.

— Ви ще не пояснили нам, що таке писант, — сказав я.

— Писант — це той, хто вважає себе розумнішим за всіх і нізащо не стане тримати язика за зубами. Про що б мова не йшла — він почне сперечатись. Скажеш, що тобі щось подобається — він неодмінно доведе, їй-бо, що ти помиляєшся. Писант не пошкодує зусиль, щоб ти постійно відчував себе бовдуром. Що б ти не казав, він завжди знає краще.

— Не дуже приваблива особистість, — зауважив я.

— Моя дочка колись намагалась вийти заміж за писанта, — похмуро сказав Кросбі.

— І вийшла?

— Я розчавив його, мов хробака! — Кросбі вдарив кулаком по стійці бару, пригадавши слова та вчинки того писанта. — Хай йому грець! Ми всі ходили до коледжу! — він знову витріщився на Ньюта. — Ти в коледжі… був?

— Корнелл, — сказав Ньют.

— Корнелл! — радісно вигукнув Кросбі. — Боже мій, я теж учився в Корнеллі!

— І він також, — Ньют кивнув на мене.

— Три учні Корнеллу — в одному літаку! — розчулився Кросбі, і як же було не відсвяткувати таку гранфалонську подію! Коли ми дещо принишкли, Кросбі спитав Ньюта, чим той займається.

— Працюю з кольорами.

— Стіни фарбуєш?

— Малюю картини.

— Отакої! — пробурмотів Кросбі.

— Займіть свої місця та пристебніть ремені безпеки, будь ласка, — попросила стюардеса. — Ми наближаємось до аеропорту Монсано, місто Болівар, Сан-Лоренцо.

— Тьху, чорт! — сказав Кросбі, глянувши на Ньюта. — Заждіть хвилинку! Я раптом згадав, що десь чув твоє прізвище, чув раніше.

— Мій батько був творцем атомної бомби.

Ньют не сказав, що Фелікс Гоніккер був «одним із творців». Він сказав, що Фелікс був єдиним творцем.

— Це правда? — спитав Кросбі.

— Чиста правда.

— А мені здається, там було щось інше, — сказав Кросбі. Думати йому було важко. — Щось про танцівницю…

— Панове, нам час повернутись до своїх місць, — сказав Ньют, злегка насторожившись.

— Щось про російську танцівницю! — Кросбі вже був п’яний як чіп і не соромився міркувати вголос. — Було в газеті, читав… ця танцівниця, мабуть, була шпигункою.

— Будь ласка, джентльмени, — удруге сказала стюардеса, — ви мусите повернутися до своїх місць та застебнути ремені.

Ньют глянув на Г. Лов Кросбі невинними очима:

— Ви впевнені, що прізвище було саме Гоніккер?

Для того щоб виключити можливість помилки, він повторив для Кросбі ім’я по буквах.

— А може, я щось наплутав, — сказав Г. Лов Кросбі.

60 Знедолений народ

Згори острів виглядав як на диво правильний чотирикутник. Поодинокі скелі безглуздо стирчали з моря, мов хижі кам’яні ікла. Вони охоплювали острів замкненим колом.

На південному боці острова знаходилось портове місто Болівар.

Це було єдине місто. Це була столиця.

Місто розкинулось на вологій рівнині. Злітні смуги аеропорту Монсано йшли вздовж берега моря.