Чак Паланік - Виправний день

кріслах та диванах, а також на підлозі, група їла готельну їжу, його колеги з команди чекали своєї черги до телефону. Не весь його рід, лише частина загону. Вони тихо пили вино і пиво з міні-бару. Слухали, як кожен бере телефон і телефонує сім’ї. Він хотів поділитися таємницею. Розповісти мамі про Декларацію взаємозалежності й те, що вона обіцяє батьківщину, де жодна раса не житиме під іншою, наче під окупаційною армією. Кожна раса вирішуватиме все самотужки на своїй території, і жодна меншина не буде осуджена ворожими поглядами більшості. Однодумці зможуть диктувати власну культуру. Дітей не навчатимуть служити людськими колоніями чужого культурного імперіалізму.

По телефону мама наполягала:

— Як це так, ти не прийдеш?

Він хотів розповісти їй про свій рід. Уперше в історії людства кожна лінія влади не буде базуватися на кровних і шлюбних зв’язках. Джамал глянув на чоловіка, який його запросив, тоді на чоловіка, якого запросив він сам. Ця когорта — лише невелика частинка роду, який сьогодні пронизує всю країну. Ці чоловіки, які їдять готельну піцу, жують клубні сандвічі і слайдери[105], вдають, що не підслуховують, їхнє братерство базується на взаємоповазі, довірі та захопленні. Тут він став однією ланкою в цьому ланцюзі чоловіків, жоден з яких йому не ворог. Кожен з яких очікує, що він буде ні мало ні багато героєм.

Він хотів прочитати їй уривок з книги Талбота, в якому було сказано:

Останнє, ким хоче бути темношкірий чоловік, це черговою фальшивкою білого чоловіка.

Останнє, ким хоче бути гомосексуал, це черговою імітацією гетеросексуала.

Останнє, ким хоче бути білий чоловік, це черговим лицемірним святошею.

По телефону мама запитала:

— Джамале? — не так верескливо, як перед тим, продовжила: — Чому ти мовчиш?

Якщо він розповість їй усе, вона кинеться сюди і захоче вписатися в справу. Такі вже в неї методи.

Сьогодні, в останню ніч старого режиму, лінії влади збираютьcя під капітоліями і будівлями судів. Ті, кого в роди, об’єднані довірою, привели запрошені запрошеними, бачаться зі своїми колегами вперше, і їм перехоплює дух у радісному трепеті від їхньої чисельності. Племена обраних із найкращих, не найслабших, вони зібралися, щоб чекати під стінами міських рад і всіх інших місць, куди вибрані зрадники повернуться наступного ранку.

Якщо кількість голосів за певну мішень досягає астрономічних висот, одну команду можуть відправити влаштувати засідку біля її дому. В інших випадках вони ставали табором готовими групами, ніхто не говорив про їхнє завдання. Час на тренування і планування минув. Наступні дії вони повинні виконувати так само автоматично, як натягувати штани перед тим, як узутися.

Більшість поводилися тихо, берегли все на роботу завтра.

На його погляд, група в готелі нагадувала картину, ту церковну картину, де Христос і його другани щось хавають. Ота, «Остання вечеря». Лише отак передаючи телефон один одному по черзі, кожен міг подзвонити додому і попрощатися. Не для того щоб виправдовуватись, а щоб примиритися.

Вони всі — армія самотніх вовків.

Джамалова ідея влади не означала секс і наркотики. На його думку, ці короткотривалі задоволення лише відволікають чоловіків, коли в них немає реальної влади. Мати владу, справжню владу — це мати душевний спокій і задоволення, а не ті заціпеніння й отупілість, які дарують бонґ і шльондра.

Влада означає доступ до всього і будь-чого. Означає, що чоловікові не доведеться штовхатися і нагромаджувати. Означає життя, не обтяжене запасними планами. Альтернативними шляхами. Іншими варіантами вибору.

У книзі Талбота так добре про це сказано:

Кожна група повинна проживати на території, де вона сама визначає норму. Інакше виникає самознищення, самоненависть або агресивне до інших самозвеличення. Алкоголізм, наркотики і токсична сексуальна поведінка виникають тоді, коли культури змушені ділити публічний простір. Жодна культура не повинна дотримуватись очікувань і бути підвладною нищівному погляду іншої.

Молоді люди у своїх національних державах звільняться від стандартів підготовки до коледжу, диктованих чужою європейською культурою, що намагається стандартизувати кожну людську істоту, незалежно від її природних талантів і нахилів. Нав’язуваного зараз штампованого коду людської поведінки. Для Джамала влада означала, що він не муситиме представляти себе неідеальною копією когось, ким він не хотів би бути взагалі.

Його рід відкинув усе заборонене, стандартизоване, що диктують закони і школи. Ту гру Ліла[106] з правил і податків, де підніматися доводиться вічно й лише один хибний крок відправляє людину в бідність або тюрму.

Джамал відчув, як інші очікують, щоб і самим зателефонувати. Він слухав схвильоване дихання матері й кухонний шум на фоні. Хотів сказати, що післязавтра світ стане іншим. Завдяки йому її життя стане кращим, величним. Вони, всі вони, будуть настільки близькими до королівської влади, наскільки дозволяє Декларація взаємозалежності.

Успіх кожного залежить від кожного. І через це ніхто не хотів зруйнувати такі високі очікування. Кожен намагався бути вартим честі, наданої йому товаришами. Його плем’ям.

Джамал хотів розповісти мамі все. Хотів сказати, що любить її, але всі почують. Натомість він запитав:

— Погодуєш мого пса?

Мама відповіла з полегшенням.

— Стрибуна погодувати, кажеш?

Він відчував, що вона розмірковує. Ніби хоче викричатись і сказати йому, щоб брав свою сраку, тягнув її додому й сам погодував свого дідькового пса, але вона не хотіла кричати, якщо це раптом остання їхня розмова на Землі. Він обмінявся поглядами з чоловіком, якого запросив. Чоловіком, що знав, якою іноді буває мати Джамала. Нарешті він попросив:

— Будь ласка.

Тоді Джамал почув щось таке, чого ніколи раніше не чув. Мама почала плакати у слухавку. Тож, навіть знаючи, що команда слухає, він сказав:

— Я люблю тебе, мамо, — шморгнув носом, не стримався. — Просто погодуй мого пса, добре?

Мама шморгнула носом. Стишено, так, що він ледве її почув, відповіла:

— Добре, — голос у неї був наляканий.

Джамал закінчив дзвінок і подав телефон наступному чоловікові.

Серед тих, хто чекав світанку, були колишні журналісти. Вони вичікували ці останні кілька годин під будівлями того, що залишилося від редакцій великих газет. Тинялися по тротуарах навколо офісів телеканалів. Їхнє рішення підсилювало знання, що ті кілька журналістів, які зберегли свої кар’єри, зробили це завдяки роздмухуванню брехні, щоб лякати й озлоблювати довіру громадськості. Поширення правди не давало достатньо влади.

Задля заспокоєння журналісти, що залишилися, запевняли себе, що абсолютної правди не існує. Цю нову брехню вони поширювали як нову правду. Розважальна цінність, можливість збуджувати чи провокувати стали лакмусовим папірцем будь-якої нової правди.

Тепер їхня мета полягала в тому, щоб формувати мислення людей і викручувати інформацію лише заради цього. Чесний репортаж, якого люди в рамках