Чак Паланік - Виправний день

демократії потребують так само, як повітря, перестав бути пріоритетом четвертої влади. Тих журналістів, яких не змогли підмовити, позбулися.

Вони випробовували одне одного фотографіями на телефонах. На кожній — знімок видатної жінки чи чоловіка з гарно вкладеним волоссям і сяючою усмішкою. Волосся сиве або фарбоване. З краватками чи перловими намистами. І завдання полягало в тому, щоб назвати ім’я людини та її кількість голосів у Списку. Чи визначити, що це фото невинної людини, яка б у жодному випадку в Список не потрапила та не вважається мішенню.

То були колишні репортери новин із запалими щоками та суворим поглядом, які зібралися під радіостанціями і кабельними телеканалами, готові повернути об’єктивність на громадське телебачення.

Тієї ж ночі Естебан з Бінґом запросили десяток своїх друзів на вечерю «зі своїми». Вечеряючи з паперових тарілок, наповнених малліґатоні[107] й моле-де-польйо[108], місцева частина їхнього роду узгодила свій список мішеней. Незважаючи на тижні підготовок, побоювання відчувалось у повітрі, як запах гострого карі.

Поки чоловіки, що зібралися, їли, Естебан зачитував уголос із книги Талбота:

Саме життя серед гетеросексуалів змушує гомосексуалів почуватися ненормальними. Лише серед білих темношкірі почуваються так, ніби не відповідають якимсь вимогам. І лише серед гомосексуалів і темношкірих білі почуваються під загрозою й у чомусь винними. Жодна група не повинна занепадати через інтелектуальні очікування та моральні критерії іншої.

Стоячи в центрі групи, з розкритою книжкою в руках, він зачитав:

Мистецтво не повинне бути соціальною інженерією. Мистецтво, яке ставить за мету виправляти людей, потрібно викорінити зі суспільства.

Наступний рядок Бінґ знав напам’ять:

Із цим в умі ми мусимо дозволити кожному чоловікові визначитися з власним щастям.

До стосунків з Естебаном маленький Бінґ був вплутаний у нездорові стосунки зі своїм сутенером. Хоча Одрі Гепберн і була його вічним ідолом, Бінґове життя було далеке від описаного у «Сніданку у Тіффані»: модні нічні клуби і вистрибування з верхівки величезних тортів на дні народження під гучні оплески натовпу безтямно закоханих Шрайнерів[109]. Ні, насправді все, що говорив колишній сутенер Бінґа, було: «Ці хуї самі себе не смоктатимуть, сука!»

Тож коли Естебан розігрував свою виставу, маленький молодший чоловік слухав. Старший ерудований кубинець запросив його взятися до зброї у його роді влади, і Бінґ розпізнав кращі умови, коли побачив їх.

Закриваючи книгу Талбота і обережно відставляючи її, Естебан проголосив:

— Квір-спільноти завжди були ударними частинами західної цивілізації.

Коли проблемні райони міст зігнили до обпалених скелетів колись витонченого житлового фонду, сказав він, саме квір-спільноти знову зажили в тих пронизаних криміналом районах. Квір-поселенці не мали дітей, тому не покладалися на провальні шкільні системи. Міцні квір-спини та ясні квір-уми не ризикували нічим, окрім власних життів! Ті безстрашні піонери заселили жорстоку пустоту занепалої Саванни і занехаяні пустирі Балтимора і Детройта. Ті квір-поселенці зупинили мертву петлю кожної місцевої податкової бази. За допомогою квір-рішучості вони приручили беззаконні кордони міст. Квір-вистражданим капіталом[110] вони підняли ціни на землю.

То тут, то там приглушені вигуки «Амінь, брате» перемежовували збуджену промову Естебана.

— Коли всім іншим не вистачало духу, — вигукнув він, — саме квір-сміливість прибивала дахи назад на ті будинки! Квір-рішучість лагодила ту суху гниль і перетворила ті гетто на безпечні інвестиції для білих банкірів.

Він описав, як зростання цінності власності привабило потік гетеросексуалів. Кращі школи і безпосередня близькість до місцевих служб привели їх іще більше. Очевидно, що Естебан лише почав будувати свою аргументацію.

Він переводив погляд з одного слухача на іншого, роблячи паузу, перед тим як продовжити.

— На краще чи на гірше, — він штрикнув пластиковою виделкою в повітрі для наголосу, — квір-спільноти завжди були передовим захистом також і в появі політики!

Цитуючи нещодавні наукові праці як докази, він описав, як Малколм Ікс[111] опускався на саме дно, обслуговуючи багатих білих чоловіків, до яких потім повертався, щоб обікрасти.

— Та чи ми звеличуємо руйнівну квір-енергію цього чоловіка? — звернувся він. — Цього героя, що прагнув знищити владу будь-якими можливими способами.

Невелика група озвалася хором приспівом із «Ні!» та «Бляха, ні!»

— І це я ще нічого не сказав про Джеймса Болдвіна![112] — простогнав Естебан. — Цей чоловік… цей пророк… поет, увінчаний лавровим вінком, який написав літургію цілої своєї раси, але люди не звеличують його квір-дух!

Естебан не лише умів тушкувати біднувату курку марсала[113], а й проповідував своєю запальною промовою владу, про яку Бінґ ніколи не чув.

Їжу та напої ігнорували, люди відставляли свої гострі страви, підносили руки і розгойдувалися разом, демонструючи єдність. Маленький Бінґ міг лише шкіритися; він гордився тим, що бачить міць риторики свого чоловіка.

— Не настільки помічним, але таким же історичним та ігнорованим, — простогнав Естебан, — був ще один квір-хлопчик!

Піддражнюючи своїх слухачів, він описав дитину, по вуха закохану в однокласника, який їй відмовив. Цей хлопчик виріс і став почесним солдатом, а тоді опинився у злиднях. Його молодість відчинила двері до гаманців багатих чоловіків-шанувальників, і цей молодий чоловік швидко опинився на чолі політичної партії. А невдовзі — за кермом цілої країни.

— Мабуть, наймогутніший лідер двадцятого століття, — Естебан виплюнув ці слова зі зневагою. — І ніхто не говоритиме, як квір-серце привело його до величності.

Цей демагог, цей безнадійно закоханий вусатий жиголо побудував оточення з квір-лідерів, своїх однодумців, і запустив стиль візуальної образності, який продовжують наслідувати й досі. Та коли радикальну квірність його політичного руху розкрила і висміяла світова преса, той же лідер закликав до масштабної страти всієї його квір- структури влади.

— Однієї ночі, — вів далі Естебан, — їх разом стратили, а чоловік єдиний вижив і був змушений ховати свій квір-сором і мучитися з ним аж до свого самогубства.

Аудиторія ловила кожнісіньке Естебанове приголомшливе слово.

— Цей чоловік, — прорік він, — з усією його квір-владою і боягузтвом, був ніхто інший, як… — він зиркнув на Бінґа.

Молодий чоловік запропонував:

— Адольф Гітлер?!

Естебан кивнув у мовчазному підтвердженні.

Тут аудиторія охнула. Хлопчиком, у якого маленький Адольф закохався в середній школі, роз’яснив він, був Людвіґ Вітґенштайн, талановитий єврей, який мав вирости і стати таким собі анти-Гітлером, блискучим філософом і вчителем, що не боявся приховувати своє квір-я. Той, хто винайшов «Качку-кролика» Вітґенштайна. Щодо ночі, коли стількох співвітчизників Гітлера вбили, це була легендарна «Ніч довгих ножів», коли нацистська партія очистилася від квір-членів-засновників.

Перед зачарованими учасниками вечері розгорталася заборонена для вух історія.

— Так, — пішов далі Естебан, — навіть у шляхетному жіночому русі…

Після робіт Бетті Фридан[114], після роботи 1960-х і крові, пролитої поколінням квір-жінок, лідерки виселили