Мирослава Горностаєва - Атарінья

оприсклива натура під впливом Маглорових пісень трохи пом’якшилась, тож ми все

більше й більше ставали схожими одне на одного.

34

Цю вилазку ми задумали вдвох. Майтімо часто водив нас до озера, неподалік пагорба.

Ходили ми туди лише під наглядом – або братів Феанорінгів, або когось з воїнів. Не

те, щоб вони боялись нашої втечі – часи були неспокійні. Блукаючі Лаіквенді

оповідали про те, що орочі зграї знову почали з’являтися в цих лісах. Ельфів захищав

сам ліс, могутній ліс Східного Белеріанду. Однак, тварі таки щось вивідували –

напевне Ангбанд, отямившись від втрат Останньої Битви (народи Середзем’я

програли її, все так, але і нечисті набагато поменшало) готувався нанести удар на

повне знищення тих, хто не скорився йому.

Але ми втекли до озера, з невинними личками оголосивши вартовим, що князь

Маедрос очікує на нас на березі. Ми розрахували, що встигнемо приманити звірятко –

тваринки охоче йшли Ельфам до рук – і повернемось завчасно, доки нас не встигли

похопитись.

Біля озера ми йшли берегом й час від часу голосно цокотіли. Білочок чомусь не було –

однак ми не втрачали надії, і тут таки почали гратись у вивідачів.

Вивідачі з нас були поганенькі – тих двох Ельфів ми просто не помітили. Вони наче

відділилися від дерев. Вбрані вони були як Лаіквенді, в брунатне з зеленим, але коси

мали зі сріблястим відливом, як Синдар, або Нандор. І – однаковісінькі з вигляду.

Близнята…

Ми не злякались – з чого б це. Єдине, що могло нам загрожувати від сородичів – це

те, що cano синдарської варти Меретір пришле загін, щоб визволити нас. Визволятись

ми нині рішуче не хотіли – життя на Амон-Еребі влаштовувало і мене, і брата.

Однак, ці Ельфи нам були незнайомі – серед Синдар Меретіра не було двійнят. А вони

з цікавістю оглядали нас.

- Ви з того городища, маленькі Нолдор? – спитав один з них.

- З нього, - вискочив Ельрос. Скільки я йому говорив, щоб притримував язичка.

- А як ви зветесь?

- Я – Ельрос, - мовив брат довірливо, - А це – Ельронд.

- А хто ваш батько?

- Еаренділь, - сказав брат, - він пропав у морі… Давно. А маму звали Ельвінг…

Ельрос сказав – звали… Несвідомо. Для нас вона померла тої миті, коли віджбурнула нас

з дороги, рятуючи Феанорів камінь.

- Ельвінг? – вигукнув один з двійнят, - то ви її сини! То це таки правда, що ви є

заручниками цих чудовиськ….

- Все гаразд, - мовив другий, і спробував мене обійняти, - ми свої… Ми з Доріату…

- Доріату давно нема, - сказав я похмуро. Через язичок Ельроса ми потрапили у халепу

– і я це відчував.

- О, так, - заспішив перший з двійнят, - але ж ми, ми родом з Доріату, і ваші родичі, бідолашні діти. Я – Елуред, а це – Елугіл. Ми є синами Діора і братами вашої матері!

- То ви не загинули у лісі? – вирвалося у мене.

- Ні, - Синда трохи не плакав від щирої радості, - нас підібрала родина блукаючих

Лаіквенді. О, яке щастя, що ми вас знайшли. Ходімо ж, ходімо подалі звідси.

Оце в наші плани якраз не входило. З одного боку я, звісно, зрадів, побачивши материних

братів, яких вона завжди згадувала з любов’ю… А з другого боку… Я не хотів покидати

Амон-Ереб. Я не бажав зоставляти Маедроса наодинці зі снами про Ангбанд – кожного

повня я ночував в його покоях, відганяючи нічні змори. Я бажав стати мечником, а

брат… Брат напевне мріяв перевершити Маглора в мистецтві співу. Він теж не хотів

покинути навчителя і доброго друга.

І тут ми почули знайомий голос. Майтімо не йшов – біг ліском до озера, гукаючи нас. Він

вибіг на відкрите, це він, котрий завжди ходив, зливаючись з тінями дерев…

Діорінги теж його побачили. І впізнали.

35

- Нарешті ми доконаємо помсти, - прошепотів Елуред, а Елугіл мовчки зірвав з плеча

лука. Я тут таки увійшов в оsanwe з Ельросом. Тут були вже не жарти – біда. Майтімо

потрібно було рятувати.

- Ельронде! – крикнув Маедрос, - Ельросе… О, нерозумні діти…

Аtarinya18! – закричав я на квенья, - Аtarinya!

Двійнята підняли луки. І в ту ж мить ми кинулися на них, підбиваючи руку, збиваючи

приціл. Діорінги розгубились – потрібно було бачити їхні обличчя. Відомо, що Ельфи

промахуються з лука дуже зрідка, а Синдар – ніколи, однак, вони промахнулись…

Майже.

Маедрос здолав відстань між нами з неймовірною швидкістю… Він ухопив одного з

Синдар за каптур – ми бо так і висіли у Діорінгів на руках, вчепившись в них, немов

щенята, і стусонув отим своїм обрубком. На понівеченій руці Майтімо завжди носив

якщо не накладку, то