Філіп Кіндред Дік - Затьмарення, Філіп Кіндред Дік

коли трос порвався, запобіжник рушив у протилежному напрямку, догори, а не вниз.

— Як таке могло трапитися? — голосно запитав Лакмен. — Хіба він міг сам отак випадково викрутитися?

Не відповівши, Берріс дістав свого складаного ножа, висунув маленьке лезо й почав повільно закручувати гвинт неробочого ходу назад. Він порахував уголос. Двадцять обертів, щоб закрутити.

— Аби послабити кільце кріплення та муфту, що утримує стрижні акселератора,— сказав він,— знадобиться спеціальний інструмент. Насправді, навіть кілька. Думаю, мені потрібно буде пів години, щоб усе полагодити. Інструменти в мене в коробці.

— Твоя коробка вдома, — відказав Лакмен.

— Так,— кивнув Берріс.— Тому нам необхідно дістатися до заправки й або позичити в них інструменти, або викликати сюди евакуатор. Пропоную викликати їх сюди, щоб вони все оглянули, перед тим як поїдемо далі.

— Гей, чувак, — гучно звернувся до нього Лакмен, — це трапилося випадково чи хтось вчинив це навмисне? Як із цефаскопом?

Берріс задумався, усе ще посміхаючись своєю підступною сумною посмішкою.

— Точно сказати не можу. Зазвичай виведення з ладу автомобіля, зловмисне пошкодження з метою спричинити аварію... — він поглянув на Арктора, за зеленими окулярами його очей не було видно. — Ми ледь не розбилися. Якби той «Корвет» їхав хоч трішки швидше... Там майже не було де проскочити. Варто було вимкнути запалення, щойно ти зрозумів, що сталося.

— Я зняв його з передачі, — відказав Арктор, — коли зрозумів. Я лише секунду не міг второпати, що відбувається.

«Якби це трапилося з гальмами,— подумав він,— якби провалилася педаль гальмування, я б зреагував швидше, краще знаючи, що робити. Але це було так незвично».

— Хтось зробив це навмисне, — голосно проказав Лакмен.

Він люто прокрутився довкола своєї осі, вимахуючи кулаками.

— ЙОБАНИЙ В РОТ! Ми майже його купили! А вони нас мало нахуй не вбили!

Стоячи біля проїжджої частини траси, якою щільним потоком пролітали автомобілі, Берріс дістав маленьку рогову табакерку з пігулками «смерті» і ковтнув кілька штук. Він передав табакерку Лакмену, котрий також узяв декілька пігулок і передав її Арктору.

— Може, саме від цього нас, бляха, так і криє, — роздратовано відмовившись, сказав Арктор.— Це затуманює нам мізки.

— Наркота не може розфігачити трос газу й запобіжник на карбюраторі, — зауважив Берріс, усе ще простягаючи табакерку Арктору. — Краще закинься хоча б трьома — вони найвищої якості, але м’які. Трохи розбодяжені з «метом».

— Прибери цю срану табакерку,— відказав Боб. Він відчув, як у нього в голові гучно заспівали якісь голоси: жахлива музика, немов уся реальність довкола скисла. Усе: швидкі автомобілі, що мчали повз них, двоє чоловіків, його власна машина з піднятим капотом, сморід смогу, яскраве гаряче світло полудня — усе згіркло, неначе його світ почав розкладатися зсередини швидше, аніж усе інше. Утім, завдяки цьому те, що його оточувало, не здавалося небезпечним, воно не лякало, лише виглядало так, наче все гниє і смердить, усе, що можна було побачити, почути та відчути нюхом. Від цього Арктора почало нудити, він заплющив очі й затремтів.

— Що ти там нюхаєш? — запитав Лакмен. — Чувак, ти про щось здогадався? Якийсь запах від двигуна, що...

— Собаче лайно, — промовив Арктор.

Він відчував, як ним тхнуло від двигуна. Нахилившись, він принюхався — запах став відчутнішим і сильнішим. «Дивно,— подумав Боб,— шизанутись, бляха, як дивно».

— Ви відчуваєте запах собачого лайна? — запитав він у Берріса й Лакмена.

— Ні,— відказав Лакмен, пильно поглянувши на нього.

— У цій наркоті були якісь психоделіки? — поцікавився він у Берріса.

Усміхаючись, той заперечно похитав головою.

Нахилившись над гарячим двигуном, Арктор відчув сморід собачого лайна. Проте у глибині душі він розумів, що це ілюзія; запаху не було. Але попри це, він його відчував. І тепер ще й побачив на двигуні плями, зокрема довкола свічок, темно-коричневі плями якоїсь бридкої речовини. «Масло, — подумав він. — Масло потекло, вихлюпалося масло. Мабуть, протікає сальник». Однак він відчув потребу простягнути руку й доторкнутися, щоб пересвідчитися, що не помиляється. Він намацав пальцями липкі коричневі плями й одразу прибрав руку. Це було собаче лайно. Ним був вимащений увесь двигун і всі кабелі. Тоді він помітив його ще й на теплозахисному кожусі. Поглянувши вгору, Арктор побачив його також на звуконепроникному покритті капоту. Цей сморід був понад його силу. Здригнувшись, Боб заплющив очі.

— Гей, чувак, — різко мовив Лакмен, поклавши руку Бобу на плече. — Тебе криє, так?

— Безкоштовні квитки в кіно,— сказав Берріс і засміявся.

— Краще сядь,— порадив Лакмен; він відвів Арктора до водійського сидіння і посадив його. — Чувак, тебе справді взяло. Просто посидь тут. Не переймайся. Ніхто не загинув, і тепер ми вже знаємо про небезпеку.

Він зачинив дверцята з боку Арктора.

— З нами все гаразд, шариш?

— Не бажаєш кавалок собачого лайна, Бобе? Пожувати? — проказав Берріс, з’явившись перед вікном.

Розплющивши очі й заціпенівши від жаху, Арктор вирячився на нього. Сховані за зеленим склом окулярів Беррісові очі не виражали нічого, у них не було ані найменшого натяку. «Він справді це сказав? — подумав Боб. — Чи це тільки в мене в голові?»

— Що, Джиме? — перепитав він.

Берріс засміявся. Він реготав і реготав.

— Відчепись від нього, чувак, — мовив Лакмен, ляснувши Берріса по спині. — Від’їбись, Беррісе!

— Що він щойно сказав? — запитав Арктор у Лакмена. — Що саме він щойно мені сказав, чорт забирай?

— Не знаю, — відповів Лакмен. — Я половини з того, що він каже людям, не розумію.

Берріс і досі посміхався, проте замовк.

— Довбаний Берріс,— сказав Арктор.— Я знаю, це ти зробив — спершу розфігачив цефаскоп, а тепер ще й машину. Це ти, блядь, зробив, ти, кінчений психований виродок.

Він ледь чув свій голос, але поки він кричав це Беррісу, жахливий сморід собачого лайна ще більше посилився. Арктор полишив спроби говорити й просто сидів за кермом, яке тепер нічим не могло зарадити, і намагався не виблювати. «Дякувати Богу, втрутився Лакмен, — подумав він. — Інакше сьогодні б для мене все й закінчилося. Для мене б усе нахуй закінчилося, помер би на руках у цього кінченого, блядь, збоченого покидька, цього виродка, що живе зі мною в одному будинку».

— Не переймайся, Бобе, — крізь хвилі нудоти прорвався до нього голос Лакмена.

— Я знаю, що