Марк Леві - Викрадач тіней

я слухав стукіт крапель по даху, шелест листя в живоплотах з глоду. Усі звуки в цьому будинку були мені знайомі з дитинства.

* * *

Софі прокинулася близько дев’ятої. Ні я, ні вона так довго не спали вже протягом багатьох місяців.

Ми зійшли до кухні, де на нас чекав сюрприз. За столом Люк розмовляв із моєю мамою.

— Зазвичай о цій порі я йду спати, але не міг не зайти попрощатися з вами. Тут я приніс вам невеликого гостинця. Це вранішні, спеціальної випічки.

Люк простягнув нам кошик, повний рогаликів і духмяних, іще теплих булочок.

— Ну як? — поцікавився він, розчулено спостерігаючи, як на них налягає Софі.

— Це найкращі булочки, які я будь-коли куштувала, — відповіла Софі.

Мама вибачилася, що треба йти, у неї була робота в садку.

Софі вхопила рогалик, і по очах Люка я побачив, що апетит моєї подруги його дуже тішить.

— Гарний дохтур з мого приятеля? — запитав він у Софі.

— Характер у нього поганенький, а так нічого, буде з нього гарний лікар, — відповіла Софі з повним ротом.

Люкові було цікаво знати геть усе про нашу роботу в лікарні. Поки Софі розповідала йому про наше життя, я бачив, як починають блищати його очі.

Софі натомість захотіла дізнатися більше про халепи, які ми вчора згадували перед ворітьми школи.

Не зважаючи, що я люто блимав на нього очима, Люк розповів їй про мої страждання через Маркеса, про те, як той зачинив мене в шафці, про те, як допомагав мені щороку переобиратися на старосту класу, навіть про пожежу в підсобці. Наприкінці він уже сміявся, як колись, так само щиро й приязно.

— О котрій годині у вас поїзд? — спитав він.

Софі мала вийти на чергування опівночі, а я наступного ранку, тож ми їхали післяобіднім поїздом.

Люк позіхнув, він боровся з утомою. Софі пішла пакувати речі. Ми залишилися самі.

— Ти ще приїдеш? — запитав Люк.

— Звісно, — відповів я.

— Постарайся приїхати в понеділок. Пекарня зачинена у вівторок, ти ж пам’ятаєш? Ми могли б справді провести вечір удвох, мені було б дуже приємно. Бо було мало часу, я хотів би ще почути, що ти там робиш.

— Люку, а чого б тобі не поїхати зі мною? Чого не спробувати? Ти ж хотів учитися на лікаря. Поки доб’єшся стипендії, я підшукав би тобі місце санітара, щоб зводити кінці з кінцями, а за квартиру платити не треба, поживеш зі мною, хоча кімнатка й невелика.

— Ти пропонуєш, щоб я знову взявся до навчання? Треба було казати про це п’ять років тому!

— Але ж нічого страшного, якщо ти почнеш пізніше за інших. Хіба хтось питає в лікаря, скільки йому років, коли заходить до медичного кабінету?

— Мені доведеться вчитися з набагато молодшими за мене, і не хотів би я бути Маркесом групи.

— А ти подумай про всіх Елізабет, які млітимуть од твоєї зрілості.

— Ну, хіба що в такому ракурсі, — замріяно відповів Люк. — Та перестань, зрештою, мені розповідати казки. Зараз мені це приємно, але коли ти поїдеш, стане ще болючіше.

— А що тобі заважає? Адже йдеться про твоє життя, подумай!

— І про батькове, мамине, про життя моєї сестрички, я всім їм потрібний. Машина на трьох колесах заїде тільки в рів. Тобі не зрозуміти, що таке сім’я. — Люк схилив голову й похнюпився над чашечкою кави. — Даруй, я не це хотів сказати, — перепросив він. — Річ у тім, що батько мене ніколи не відпустить. Я йому потрібний, як опора на старості років. Він має намір передати мені пекарню, коли постаріє так, що вже не зможе вставати до роботи ночами.

— Через двадцять років, Люку! Твій батько постаріє через двадцять років, до того ж у тебе є сестра.

Люк засміявся.

— Хотів би я поглянути, як батько навчатиме її ремесла, радше вона верховодитиме! Зі мною він непоступливий, а з нього вона мотузки в’є.

Люк звівся й пішов до дверей.

— Мені справді було приємно з тобою побачитися. До наступного разу не барися так довго. Зрештою, навіть якщо ти колись станеш відомим професором, житимеш у розкішній квартирі в багатих кварталах великого міста, домівка твоя завжди буде тут.

Люк міцно мене обійняв і зібрався виходити. Я притримав його на порозі:

— О котрій ти виходиш на роботу?

— А тобі навіщо?

— Я теж працюю ночами й коли знатиму твій розклад, чергуючи на швидкій, почуватимуся не таким самотнім. Я лише погляну на годинник — і знатиму, що й ти працюєш о цій порі.

Люк якось дивно подивився на мене.

— Ти ж питав, що ми робимо в лікарні, розкажи й ти, як тобі працюється біля печі.

— О третій ночі ми вчиняємо тісто: до закваски додаємо борошно, воду, сіль і дріжджі. Усе перемішуємо, даємо йому підійти. Близько четвертої робимо перерву перед тим, як розкласти його по формах.

Я відчиняю двері на вуличку позаду пекарні й виношу два табурети. Ми з татом сідаємо попити кави. Багато не розмовляємо, бо тато каже, що не можна шуміти, треба дати тісту спочити, але спочиває саме він, бо швидко втомлюється.

Я поспіхом ковтаю каву й даю йому поспати з годинку на стільці біля кам’яної стіни. Сам іду мити форми й розстеляю шмат лляного полотна, де викладатимемо хліб.

Коли батько повертається, робимо друге закладання. Ми ділимо тісто, формуємо хлібини, трохи підрізаємо зверху, щоб мати гарні поздовжні жолобки, а тоді саджаємо їх у піч.

Щоночі ми повторюємо те саме, але щоразу виходить по-різному, результат не можна вгадати.

Якщо холодно, тісто довше сходить, треба додавати теплої води та дріжджів; якщо спекотно, воно потребує крижаної води, бо швидко висихає.

Хорошого хліба не спечеш, не звертаючи уваги на деталі, ба навіть на погоду: пекарі не люблять дощу, бо тоді робота в пекарні затягується.

О шостій ми дістаємо першу ранішню партію. Даємо хлібцям охолонути й несемо до крамниці. Ось так, друже, але якщо ти думаєш, що після всього розказаного ти сам зможеш випікати хліб, ти дуже помиляєшся. Адже й я не стану лікарем після твоїх розповідей про лікарню.

Та годі, мені треба йти спати, поцілуй за мене твою маму, а особливо твою подружку, вона так ніжно на тебе дивиться, тобі дійсно поталанило, я щиро радий за тебе.

Зачинивши за Люком двері, я пішов до мами в садок. Мама схилилася над рядком троянд, які поприбивав дощ, тепер вона їх методично вирівнювала.

— У мене сильно болять коліна, — поскаржилася вона, встаючи. — Сьогодні