Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

годинником, що височів над північною частиною міста, великий амфітеатр відкривався не більш як тричі на рік: на початку навчального року, в середині березня, коли святкувалося заснування ліцею, і в кінці навчального року. Всякі інші заходи, хоч би які важливі вони були, проводилися завжди у спортзалі або в аудиторії на другому поверсі. Навіть директор ніколи не наважувався порушувати традицію. Відтак амфітеатр залишався найпривабливішим місцем у школі, але не тому, що рідко відчинявся, а тому, що його сувора, майстерна архітектура з блиском мармуру вбирала очі й перехоплювала дихання.

Зачарування, яке амфітеатр справляв на учнів, мало й іншу причину.

Амфітеатр з часом став ніби скарбницею; все, що одержувала школа від своїх колишніх учнів, було там, у ряду засклених вітрин, які стояли під напівкруглою стіною. Речі у вітринах не були прикрасами, але всі вони, зібрані й виставлені в одному місці, свідчили про той вплив, який справила школа на долі своїх колишніх вихованців; отож надії чи спогади глядачів перетворювали всі ці речі в неоціненний скарб.

Чого там тільки не було!.. Газети й книжки, колекції мінералів і вироби з кераміки, знайдені в країні або деінде в світі відомими геологами й археологами, записники письменників і відомих учених, макети великих споруд, поміж ними й макет ліцею, дипломи та важливі відзнаки, мініатюри, які представляли задуми або престижні технічні інженерні проекти, що ними пишалася румунська політехніка, креслярські планшети, карти з листами й телеграмами, портрети й фотографії, карти районів Румунії поряд із картою якоїсь екзотичної країни, зробленої групою дослідників (серед них був і вітчизняний учений), та багато інших речей, що представляли всі покоління ліцеїстів. Кожен, сягнувши апогею своєї слави, відчував потребу та обов’язок визнати якимось, може, дуже простим, але щирим жестом визначальну роль школи в його житті. Була в цій такій різноманітній скарбниці й учнівська робота — взятий просто з парти й принесений в амфітеатр аркуш паперу, заповнений цифрами та алгебраїчними формулами — «Екстемпораль (тобто — письмова робота) з математики». Її автор, учень сьомого класу, три десятки років тому розв’язав складну задачу з вищої алгебри, подавши чотири варіанти її розв’язання, останній із них, глибоко оригінальний, викликав після повідомлення справжню сенсацію в математичному світі. Розвинута згодом майстрами алгебраїчних формул приголомшлива ідея школяра стала оригінальною теорією, яка зайняла цілий розділ, досі немічний, у математиці. Нікчемний нещасний випадок обірвав життя юнака на першому курсі навчання на факультеті. Після хлопця залишилась тільки сила-силенна неоформлених аркушів та оця «Екстемпораль із математики», яка шанобливо зберігається в амфітеатрі ліцею.

Того дня, коли відкривався амфітеатр, вхід учням та батькам у нього дозволявся на дванадцять годин — від восьмої ранку до восьмої вечора без перерви. У такий день ліцей приймав після обіду групи учнів і вчителів із сусідніх сіл та міст, яких найбільше приваблювала сюди розкіш амфітеатру. Але зранку амфітеатр був відкритий лише для тутешніх ліцеїстів.

Усі останні три дні перед його відкриттям минали під знаком нетерпіння, хвилювання, навіть остраху, але жоден із них не був таким жаданим, як день святкування закінчення навчального року. Тут справа ось у чім. Окрім звичних по всіх школах премій, по три для кожного класу, за традицією ліцею цього дня вручалася почесна премія найкращому учневі школи і премія канцелярії учневі, якого визначав учительський корпус на підставі критеріїв, що ніколи не були зафіксовані чи визначені і котрі, як правило, ніколи не пояснювались. І саме завдяки цій нагоді, шануючи таку шкільну традицію, випливали на поверхню певні факти, що затінювали престиж ліцею й завдавали страждань деяким учням.

Якщо класні лауреати були відомі задовго до закінчення навчального року, якщо лауреат почесної премії був відомий перед початком свята, бо його прізвище було написане напередодні свята великими золотистими літерами на мармуровій дошці правобіч сцени, то хто буде удостоєний премії канцелярії, ніхто не знав до останньої миті. Тобто про нього дізнавалися лиш тоді, коли називалося його ім’я і вручалася премія. Це був єдиний лауреат без диплома, зате премія — не символічна; переважно це був цінний подарунок, якась річ, але щоразу інша.

Само собою ясно, що премія канцелярії розпалювала багату фантазію. Отож-бо в ці дні між завершенням навчального року та його святкуванням говорилося тільки про велику премію, як її ще називали. Робилися прогнози, ставилися заклади, називалися десятки імен, придумувалися найфантастичніші подарунки, згадувалися найнеймовірніші випадки, які могли бути підставою для героїв-кандидатів на спеціальну премію.

Правда й те, що деякі групи школярів робилися замкнутіші й менш галасливі, хоча, здавалося, дні настали для цього вільніші. Але поривання учнів остуджував острах при згадці про не дуже далекі дні, які ох як хотілось би, щоб вони стали дуже далекими: а що, коли хтось згадає про це й розкаже перед усією школою? Тоді не уникнути важкої покари — крижаної мовчанки всіх присутніх!

Але ніщо не могло зрівнятися з притягальною силою великої премії… Хто її може одержати? І за що? І що саме він одержить?.. Велика премія не мала жодної попередньої умови. Нею міг бути відзначений будь-хто, іноді навіть не за шкільні справи. Кілька років тому преміювали одного учня, дуже слабкого в навчанні, який врятував дитину, що тонула. Відзначений був сином заможних батька-матері. Йому подарували пару рідкісних голубів, бо юний плавець тільки й мріяв про голубів. Іншого року премію дали тринадцятирічному хлопцеві, посередньому учневі, спокійному, хворобливому, котрий нічим особливим не вирізнявся упродовж усього року. Може, тільки своєю мовчазністю та соромливістю. І лише через кілька років дізналися, що в нього немає мами, що його покинув батько, і два місяці хлопець жив і тримався сам, рубав дрова або носив воду сусідам, але нікому не скаржився. Деяких учнів преміювали за перемоги в національних літературних або наукових конкурсах чи за виняткові лабораторні роботи, за сміливі вчинки й зворушливу поведінку перед колегами, вчителями або й перед незнайомими.

Премією канцелярії відзначалися виняткові здібності й духовні якості учнів.

Іноді ім’я-прізвище щасливчика вгадувалося, але це не означало нічого. У школі побутувало прислів’я: «Якщо хочеш бути відзначений великою премією, не думай про неї ніколи…»

Питання залишалося відкрите: хто буде щасливчиком цього року?