Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

всім із пристрастю та болем про небезпеку, що наближається, і люди, почувши її мудрі слова, погодилися з нею й не довго барилися. Вони прощалися зі своїми хатами і йшли за принцесою, озброєні хто чим для лютої битви.

І ось, на превеликий подив царя, сторожа одного чудового дня сповістила, що до стольного міста підходить повите хмарою куряви величезне військо. Цар спершу затремтів від страху, але вивідники невдовзі принесли добру вість — військо, яке наближається до палацу, не вороже, а царське.

Коли ватажки війська, заковані в лати і при блискучих мечах, з’явилися перед царем, усі придворні завмерли, а коли цар спитав, з чийого наказу вони вирушили на битву, вони відповіли без страху напрямки:

«Ми прийшли з повеління наймилостивішої й наймудрішої твоєї доньки, яку ти колись прогнав із дому і яка, перейнявшись нашими болями та стражданнями, завжди була разом з нами».

І вони розказали цареві про діла, зроблені найменшою принцесою.

І лиш тоді цар зрозумів, що його найменша донька була наймудріша, бо вона найкраще показала, якою має бути доля багатства країни. І ще цар згадав, що своє коштовне каміння його старші доньки давно втратили: одна загубила, купаючись, а камінь із вершини вежі вкрали хижі птахи…

Мош Тімофте замовк на хвильку, щоб розпалити люльку й глянути на гостя, потім, задоволений, повів мову далі:

— Та-ак… Казкарі розказують: побачивши таке сильне військо, ворог не посмів напасти на країну, а послав мирних гінців, бо збагнув, що йому доведеться воювати не з військом, а з усім народом. І ще вони розказують: по смерті царя країною правила найменша донька. Вона ніколи не порушувала справедливості, завжди була чесна й людяна. А ще кажуть оповідачі, що було б добре, аби і в інших країнах правителі брали з неї приклад…

Тік зрозумів, що мош Тімофте закінчив казку, але не йшов. Він завмер від хвилювання, яке охопило його, і сидів мовчки на стільці.

— А ота коробочка, з якою царівна ставала невидимою, куди вона поділася? — отямившись нарешті, спитав він.

— Одні казкарі твердять, — відповів мош Тімофте, — що царівна заповіла перед смертю поховати коробочку разом з нею, а ще одні кажуть, нібито вона свого часу перейшла до Штефана Великого, і він останній володів нею.

— А потім ніхто про неї нічого не чув?

Мош Тімофте відповів не одразу. Він ніби перебирав спомини:

— Коли я не помиляюся, — нарешті сказав він, — дядько, отой вівчар, який мені розказував казку, твердив, що коробочку нібито заховали в якійсь печері. Але все це казки, байки…

Одначе Тік не поділяв думки моша Тімофте. Він був цілковито переконаний, що чарівна коробочка існувала, а відтак не могла зникнути безслідно. Надто вона вже цінна, аби отак просто могли забути про неї. Її десь дуже гарно заховали, та й годі.

— А той дядько, що пас вівці, не сказав, у якій саме печері заховано коробочку? — почав допитуватися малюк у моша Тімофте.

— Казав, що це могло б бути навіть тут, у наших горах, може, й у Чорній печері… Але хіба можна отак прямо вірити словам, коли йдеться про байку, про казку?

Тік подумки вирішив не перечити мошеві Тімофте, а спробував дізнатися якомога більше:

— А чарівне слово, яке б воно могло бути, моше Тімофте?

— Ага-а! Чарівне слово… — пробудився старий від уже інших думок. — Пригадую, я теж питав дядька, коли він закінчив розказувати казку… А був я тоді в такому самому віці, як оце ти… Але він не знав.

Ніхто його не знає… Забрала чарівне слово принцеса з собою в могилу…

— Не може бути, моше Тімофте! — заперечив Тік. — Я знаю від Марії, від своєї сестри, що дівчата язикаті. Не може такого бути, щоб вона не прохопилася перед кимось.

Мош Тімофте сховав посмішку у вуса, почувши Тікові слова, а особливо його аж надто серйозний і впевнений тон. Тому додав:

— Принцеса, може, й сказала комусь, але в казці воно не розкривається.

— Та-а-ак?.. А я думаю, що дядько просто не захотів вам сказати. Та я все одно дізнаюся!

— А може, воно написане на коробочці? — висловив здогад мош Тімофте.

— Це вже погано! Хто ж знає тодішню азбуку?

Старий дістав годинник і вголос проказав, котра година. Тік підхопився, мов опечений, бо давно вже так не запізнювався. Він від щирого серця подякував мошеві Тімофте й наладнався йти. Але мош зупинив його на мить, рівно на стільки, скільки треба було, щоб дістати із ніші загорнутий у тоненький червонуватий папір апельсин.

— Тримай, — сказав він. — Я ж знаю, що ти любиш помаранчі.

Малюк не мав іншої ради. Він схопив апельсин і прожогом метнувся у двері, забувши сказати «Добраніч!». Він боявся, щоб мош не завважив у нього сльози. Дорогою поклявся, що ніколи більше не дозволить собі ніяких поганих витівок супроти моша Тімофте й зітре на порох кожного, хто буде погано з ним поводитись. А вдома, коли вже заснув, йому приснилося, ніби він став володарем чарівної коробочки. Він прошепотів чарівне слово і став невидимий. Смикав за ніс Йонела, штовхав Трясогузку, зайшов у кіно без квитка, почув усі таємні розмови черешняків, читав оцінки в журналі. І ніхто його не бачив, ніхто. Прошепотів чарівне слово — і враз зробився невидимий… І яких тільки жартів він понавигадував завдяки цьому!..

Уставши вранці, Тік згадав усе, ну геть-чисто все, от тільки зовсім забув чарівне слово…

Розділ п’ятий
1

Майже півстоліття, відколи цей ліцей перебрався в приміщення з вежею й