Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

почалася з квітня 2014 року в добровольчих батальйонах. Але познайомилися вони незадовго до падіння ДАПу в одному з «культурних» закладів у прифронтовому Артемівську. В кафе проходила чергова дружня зустріч представників батальйонного братства, і вона приїхала, аби привітатися з друзями і знайомими. А там побачила його. Ні, вона не закохалася з першого погляду. Занадто великою була різниця у віці. Просто дивилася на нього і думала: «Шкода, що цей чоловік не поруч зі мною…». Дивилася, дивилася, дивилася в його очі, на його сиве волосся. Навіть не здогадуючись, що скоро доля зіштовхне-зведе їх занадто близько.

Наступного дня вони випадково побачилися на одній з бойових позицій. Він привітався з нею так щиро і тепло, наче знав сто років. І вона ледь не розтанула під час тих дружніх обіймів.

Він вдихнув тонкий аромат її парфуму і сказав: «Сьогодні ти їдеш зі мною у Слов’янськ»… Навіщо їй їхати туди, хто він і що йому треба від неї, вона не знала. Тільки ввечері він забрав її з бази, посадив у машину і таки повіз до Слов’янська.

Вона ще нічого не розуміла. Жодного натяку на романтику. Вони дружньо проводили час, спілкувалися на цікаві обом теми, згадували спільних друзів і знайомих, говорили про війну, пили коньяк. Наступного дня вона вже була в Артемівську і за роботою навіть не згадувала про цей дружній теплий вечір. Іноді він писав їй, іноді вони зідзвонювалися. Кожен був зайнятий своєю справою. Кожен займався своєю війною. Все, що поки їх поєднувало, – служба в одному підрозділі.

Згодом вони інколи пересікалися. Одного разу він навіть надіслав їй повідомлення: «Ти дуже мені подобаєшся…». І лише тоді вона зрозуміла, що і він подобається їй. Не як друг, не як побратим. Як чоловік.

Тож на Великдень, перевдягнувшись у «мирний одяг», вона поїхала до Слов’янська. Де після довгого сидіння у прокуреній кухні, вона міцно обняла його. А він її поцілував. З цього першого поцілунку, першого запаморочення у всесвіті дівчини оселився єдиний. І день за днем займав дедалі більше місця в її серці.

За місяць-два вони домовилися про зустріч. Вночі на одній з трас Донеччини по дорозі до нього її машина потрапила у ДТП. Побиті ребра, синці, розтрощена автівка… Такою він і знайшов її. Взяв на руки і забрав до себе. З того часу остаточно і безповоротно її серце належало лише йому. Кожен день в очікуванні. Аби лише побачити. Аби тільки поглядом доторкнутися до нього. Щоразу, кожної зустрічі серце вилітало з грудей. Вона мчала до нього хоча б на годину. Вириваючись, молила Бога, щоб побачити.

Але не все було так просто, як здавалося. Між ними була єдина, але велика проблема. Відсутність довіри. Він планував зустріч, а потім зникав. Він обіцяв приїхати, а потім днями не відповідав на телефонні дзвінки та повідомлення.

Вона була начебто з ним, а врешті – сама. Саме тому вона майже не вірила йому, хоча й вірила в нього. Вона знала, що для цього чоловіка важливішими були робота і те його життя, про яке вона так нічого і не знала. Але щоразу чекала та вибачала.

Так усе й тривало до того дня, коли вона зробила тест на вагітність. Результат виявився позитивним. Але батько майбутньої дитини не сказав ані слова. Не зателефонував. Не приїхав. Не обійняв свою маленьку налякану дівчинку, якій понад усе потрібна була його підтримка. Лише написав у повідомленні, що не здатен наразі взяти на себе таку відповідальність і попросив перервати вагітність. Для неї на цій війні це була найбільша і найболючіша втрата.

Тиждень, стікаючи кров’ю після аборту, вона залишалась на самоті зі своїм болем і своєю образою. Розуміла, що попри все має жити далі. Коли весь жах тих днів скінчився, він знову з’явився в її житті. Хоча, на перший погляд, у цих стосунках мала стояти крапка, вона знайшла в собі сили пробачити, а він – залишитися навіть після того, як між ними почала здійматися стіна з обвинувачень і зневіри у щось спільне.

Що чекатиме на цих людей – відомо лише Богу. Та якщо двоє кохають справді всім серцем та залишаються щирими у своїх діях і словах, то вони здатні подолати будь-які труднощі. Якщо ж ні, тоді їхні стосунки – лише марна втрата часу і нервових клітин. Що буде далі – залежить тільки від них.

Згодом вона дізнається, що була не єдиною жінкою. Він продовжував підтримувати стосунки з колишньою дружиною і з коханкою, яка рік тому народила йому доньку. Усім трьом він освідчувався в коханні, дублюючі завчені фрази. Кожну не тримав, але й не відпускав. Та не варто чекати правди від людини, яка з цим поняттям незнайома.

Та все це вона витримає, адже більше ніж його, любить тільки життя. І сила волі та інстинкт самозбереження не дозволять їй зруйнувати себе. За зачиненими дверима вона залишить увесь той біль і бруд, з яким їй довелося зіткнутися. І відкриє нові – де не буде місця людям, яким за жодних обставин не можна довірити ані серце, ані життя.

Якщо він колись прочитає цю історію, нехай знає, що його вибачено. Питання у тому, чи вибачить він себе.

Поєднані Майданом

Вони познайомилися взимку 2013 року. Там, на майданівських барикадах, і зародилося кохання журналістки, а нині волонтера Анни, та колишнього прес-офіцера Північного територіального командування Національної гвардії України Валерія. Посеред лютої зими, просякнутої запахом диму від горілих шин, адреналіну та віри у перемогу.

Під час подій на Майдані вона, як і сотні інших журналістів, висвітлювала революційні події, що відбувалися в нашій країні. Це саме входило і в його обов’язки, лише з тією різницею, що він знаходився по той бік барикад, де розташовувалися бійці Внутрішніх військ.