Вадим Денисенко - Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців, Вадим Денисенко

де найкраще жити і працювати149. Тим часом він не забуває знаходити нові нагоди, щоб стати на захист християнських цінностей, боронити збереження угорської ідентичності й підсилення національної величі. Наприклад, у листопаді 2019-го Орбан заборонив представникам Угорщини брати участь у Євробаченні, бо цей конкурс приділяє багато уваги гомосексуалістам. Орбан пояснив, що гроші, які витрачаються на Євробачення, краще підуть на підтримку продукції угорських попмузикантів. У руслі цієї теми він також повідомив, що створює ініціативу «Сім’я попри все», щоб популяризувати цінності традиційної сім’ї. Наостанок Орбан публічно заявив, що всиновлення дітей представниками сексуальних меншин слід прирівнювати до педофілії150.

Після свого першого серйозного програшу, коли він утратив посаду прем’єра, Віктор Орбан зрозумів одну з найважливіших у політиці речей: суспільний договір треба змінювати на другий день після виборів. І не слід боятися змінювати свої погляди. Люди все можуть пробачити, якщо дати їм трохи матеріального добробуту, правильно все пояснити і запропонувати новий суспільний договір. Що запропонує росіянам Путін взамін за довічну владу

Орбан в Угорщині — свідомо чи ні — використав дещо з досвіду Путіна в Росії. Путін раніше за Орбана зрозумів, що секрет тривалого збереження влади не в ретельному виконанні суспільного договору, а в умінні цей договір раптово змінювати.

Для початку коротко пройдімося основними точками політичного розвитку політика Путіна. Нас цікавитиме передусім те, у який спосіб Путін забезпечував собі високий рейтинг раніше і що він може робити для цього в майбутньому.

Як стверджує російський «Левада-­центр»151, за перші три місяці прем’єрства Путіна, із серпня по листопад 1999 року, схвалення його діяльності зросло з 31 до 80 %. Коли 31 грудня 1999 року Борис Єльцин оголосив про відставку, Путін став в.о. президента. На президентських виборах він переміг у першому ж турі 26 березня 2000 року з результатом 51,95 %. У 2000–2003 роках рейтинг Путіна коливався між 61 % (у червні 2000-го, коли в Баренцовому морі затонув російський атомний підводний човен «Курськ» зі 118 членами екіпажу) та 86 % (у грудні 2003-го, коли за підсумками виборів до Держдуми більшість місць отримала пропрезидентська партія «Єдина Росія»).

14 березня 2004 року Путін знову переміг у першому ж турі президентських виборів, здобувши 71,31 % голосів. Протягом 2004–2007 років його рейтинг коливався між 65 % (у січні 2005-го, коли набрав чинності вкрай непопулярний закон про монетизацію пільг) та 87 % (у грудні 2007-го, коли за підсумками виборів до Держдуми «Єдина Росія» отримала 315 із 450 мандатів, тобто 70 % від загальної кількості).

Свого часу 40-го президента США Рональда Рейгана (1981–1989) називали «тефлоновим президентом». Уперше цей вислів 1983 року вжила конгресменка Патриція Шредер, яка заявила, що Рейган «дав президентству тефлонове покриття: він дбає, щоб до нього нічого не прилипало»152. Згодом так говорили і про Путіна. «За Путіним закріпилася репутація “тефлонового” президента за його надприродну здатність підтримувати високі рейтинги навіть після великих політичних провалів», — писав у вересні 2004-го журналіст Times Джеремі Пейдж153. Те саме констатував у грудні 2004-го Борис Нємцов: «У нас Путін, хай там що він робить, він у нас “тефлоновий”, він, як і раніше, популярний, з рейтингом близько 70 %, незважаючи на банкрутство його політики, скажімо, на просторі СНД, незважаючи на безтямні дії в економіці, надмірну монополізацію, незважаючи на зростання бюрократії і корупції»154.

Про розгадку «тефлоновості» Путіна писали безліч разів. Підтримувати свій рейтинг на висоті йому допомагали теракти в російських містах і Друга російсько-­чеченська війна. Проте важливо розуміти, як це працювало.

Спочатку використовувалося (або й штучно створювалося) загострення проблем внутрішньої безпеки, щоб перемкнути увагу електорату із соціально-­економічних проблем. У результаті електорат спокушався таким суспільним договором, де головний пріоритет — не підвищення добробуту населення, а усунення внутрішніх загроз. Далі здійснювалися антитерористичні і воєнні операції, які приводили суспільну свідомість у стан екзальтації. Електорат бачив, що Путін брутально порушує будь-які норми (загальнолюдські закони моралі, міжнародні правила ведення війни, двосторонні російсько-­чеченські угоди тощо), і несамовито радів цьому.

Тобто секрет популярності Путіна не в тому, що він поставив на перше місце проблему безпеки, а в тому, що він штучно збуджував у російській суспільній свідомості відчуття вседозволеності і безкарності — «Росії можна все, і їй за це нічого не буде». Це діяло як наркотик, і електорат потребував усе нових і нових доз. Друга російсько-­чеченська війна завершилася інкорпорацією режиму Рамзана Кадирова в Чечні в режим Путіна в Росії. Отже, щоб забезпечувати електоратові нові дози державної величі, Путіну потрібно було вийти за межі РФ. У буквальному сенсі.

2 березня 2008 року президентом РФ обрали ставленика Путіна Дмитра Медведєва. Після його інавгурації Путін обійняв посаду голови уряду, і вже в серпні Росія здобула швидку перемогу у війні з Грузією. Завдяки цьому у вересні 2008-го рейтинг Путіна сягнув рекордних 88 %.

Проте далі популярність Путіна почала падати. Нових підтверджень державної величі він не забезпечив, тим часом світова фінансова криза переконливо продемонструвала, що російська економіка так само вкрай слабка, дрібна у глобальних масштабах і нездатна протистояти зовнішнім викликам. Рейтинг Путіна впав до 63 % у грудні 2011-го, коли за підсумками виборів до Держдуми «Єдина Росія» втратила 77 мандатів (залишилося 238, тобто 52,9 % від загальної кількості). Падіння рейтингу корелювало з посиленням протестних настроїв проти політики уряду Путіна.

4 березня 2012 року Путін утретє переміг у першому ж турі президентських виборів, отримавши 63,6 % голосів. Тепер термін його повноважень становив уже не чотири, а шість років. Рейтинг Путіна сягнув 69 % у травні 2012-го, коли відбулася його інавгурація, а в листопаді 2013-го впав до 61 %. Либонь, популярність Путіна зменшувалася б і надалі, але подарунок йому зробили тодішні українські керівники Янукович і Азаров, які відмовилися від євроінтеграції України і натомість узяли курс на економічний союз із Росією. У лютому 2014-го, ще навіть не дочекавшись, коли Янукович утече з України, Путін, використовуючи Чорноморський флот РФ, почав анексію Севастополя й усього Криму.

Майже чотири роки — з березня 2014-го, коли Росія урочис­то приєднала до себе анексований Крим, і до січня 2018-го — рейтинг Путіна тримався не нижче за 80 %. (Доти найдовший такий період, коли рейтинг Путіна не опускався нижче за 80 %, тривав 16 місяців — з жовтня 2007-го по січень 2009-го.) У жовтні 2014-го рейтинг Путіна вдруге після вересня 2008-го сягнув 88 %. На той час Росія вже окупувала чималу частину Донеччини й Луганщини та примусила Україну погодитися на Мінські домовленості. У червні 2015-го рейтинг Путіна піднявся аж до 89 % — це найвищий показник за всі роки. У