Джеймс Еллрой - Секрети Лос-Анджелеса, Джеймс Еллрой

— До стіни, засранцю.

Перкінс нахилився над столом, упершись долонями в стіну. Джек закотив йому рукави — було видно свіжі сліди від уколів. Вивернувши кишені, знайшов шприца. Коли довкола почали збиратися люди, Джек увімкнув актора:

— Уколи і шприц — це путівка до федеральної тюряги років зо три. Кажи, в кого береш наркоту, — і котися під три чорти.

Собачник мовчки обливався потом.

— Хутчіш, — сказав Джек, — здай мені свого чувака на очах у друзів — і до тебе не лишиться жодних питань.

Перкінс облизав губи.

— Барні Стінсон. Санітар зі шпиталю «Королеви Ангелів».

Точним ударом Джек вибив убік одну з його ніг. Перкінс завалився мордою у закуски. Стіл перевернувся, і все, що було на ньому, із гуркотом повалилося на підлогу. Приміщенням розляглися зойки.

Джек мовчки вийшов, гості розступалися перед ним. Карен чекала його біля машини, вона все ніяк не могла заспокоїтися.

— Це було обов’язково?

Тільки тепер Джек відчув, що сорочка його наскрізь мокра від поту.

— Так.

— Я б воліла цього не бачити.

— Мені також хотілося б, аби ти цього не бачила.

— Читати про такі речі — це одне, але бачити на власні очі… А ти тепер…

Джек обійняв її і притягнув до себе.

— А тепер я постараюся, аби таке при тобі ніколи більше не повторювалося.

— І більше не будеш мені розповідати своїх історій?

— Чому ж, звісно, буду.

— Ах, якби ця ніч могла тривати вічно…

— Так і буде. Слухай, може, повечеряємо?

— Не хочу. А ти досі хочеш піти погодувати котів?..

Котів виявилося троє — ласкаві звірючки, які так і хотіли застрибнути в ліжко, де кохалися Джек із Карен. Сірого кота Карен називала Асфальтом, смугастого — Тигром, а найхудішого — Еллісом Лоу. Джек охоче підіграв їй, йому подобалося, коли це дівча сміялося, а особливо тепер, коли кожна її посмішка віддаляла їх двох від випадку із Собачником Перкінсом. Вони кохалися, базікали, грали з котами. Карен вперше в житті спробувала закурити й ледве не виплюнула легені. Потім взялася випрошувати чергових розповідей; Джек поділився із нею історіями про офіцера Венделла Уайта, а на закуску розповів і трохи делікатніших історій про себе — без мордобою, побільше милоти й доброго татуся Джека, який рятує малоліток від підступних збоченців зі шприцами в руках. Спочатку брехня давалася йому важко, але Карен слухала з таким захопленням, настільки вірила кожному його слову, що невдовзі він уже не міг зупинитися. Вона заснула перед світанком; він же не міг заснути — заважала котяча метушня. Він хотів, аби вона вже прокинулася й можна було знову розповідати їй свої безкінечні історії. Щоправда, йому трохи муляло розуміння того, що потім він уже не зможе згадати всього, що наплів Карен, і що, коли доведеться повторювати розповідь, він тут же прогорить, і вона легко зловить його на брехні. Тіло Карен ставало уві сні дедалі теплішим; Джек притиснув її до себе сильніше. Невдовзі заснув і він, і уві снах його історії не здавалися такою відвертою брехнею.

Розділ 10

Коридор завдовжки у дванадцять метрів, з обох боків заставлений лавками — подряпаними, запилюженими, ніби тільки-но витягнутими з якогось покинутого складу. На лавках повно людей і в цивільному, і у формі. Більшість із них читає — у газетах якраз смакують подробиці «Кривавого Різдва». Бад подумав про те, як їх зі Стенсом поливали брудом на перших шпальтах, який вереск зчинили мексиканці та їхні адвокати. Його викликали на допит на четверту ранку — звичайна для Відділу внутрішніх розслідувань тактика залякування. Навпроти на лаві сидів Дік — йому довелося перервати свою відпустку в санаторії. Допитали нібито уже шістьох, але ніхто не розколовся. На лавках сидить увесь Центральний відділок, за винятком Еда Екслі.

Час тягнувся, мов гума, присутні розважалися переповіданням чуток. Елмер Ленц приносить вибухову новину: по радіо оголосили, що на завтра призначене судове дізнання, і всі поліцейські, які були присутні у відділку 25 грудня 1951 року, вишикуються в рядок, а постраждалі ідентифікують серед них нападників. Прочинилися двері кабінету Паркера; з’явився Тад Ґрін.

— Офіцере Вайт, будь ласка.

Бад підійшов; Ґрін жестом запросив його всередину. Кімнатка маленька: стіл Паркера, навпроти — кілька стільців. На голих стінах лише мутне дзеркало — напевно, одностороннє дзеркальне скло. Шеф за столом — у формі, на його плечах чотири золотих зірки. На середньому стільці — Дадлі Сміт, поруч із