Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

його інстинкт геолога підказував йому, що за часовими мірками Всесвіту цей підземний світ народився лише вчора. Він був молодший навіть за деякі міста на Землі.

Тунель, по якому він ковзав довгими невисокими стрибками, мав у діаметрі близько чотирьох метрів, а фактично повна невагомість повертала його думками в яскраві спогади про плавання в підводних печерах на Землі. Невелика гравітація створювала ілюзію, ніби він, пливучи під водою, узяв баласту трохи більше від потреби, і тепер той постійно плавно та повільно тягне його вниз. І тільки те, що зовсім не було опору його рухам, нагадувало йому, що він рухається все-таки у вакуумі, а не у воді.

— Докторе, ви майже зникли з мого поля зору, — озвався Ґрінберґ, який перебував за п’ятдесят метрів від входу до печери. — Радіозв’язок досі хороший. Що ви там бачите?

— Дуже важко сказати. Не можу ідентифікувати жодної формації, тож мені бракує слів для опису. Це зовсім не скельна порода, вона кришиться, щойно я її торкаюсь… Мені здається, наче я досліджую гігантську головку «Грюєра», швейцарського сиру.

— Ви маєте на увазі, що це щось органічне?

— Так… Звісно, нічого спільного з життям воно не має… але це ідеальна сировина для нього. Усілякі вуглеводні… Хіміки будуть просто щасливі отримати ці зразки. Ви мене ще бачите?

— Тільки світло вашого ліхтарика, і воно швидко тьмяніє.

— Ага!.. Ось нібито справжня скеля… Схоже, вона не звідси… Можливо, інтрузія… Ай!.. Я знайшов золото!

— Жартуєте?

— Чимало люду на Дикому Заході воно обдурило… «Золото дурнів», пірит. Якщо казати про зовнішні супутники газових гігантів, то там це річ звичайна. Тільки не питайте мене, як воно опинилося тут…

— Візуальний контакт утрачено. Ви заглибилися на двісті метрів.

— Проходжу крізь чітке нашарування… схоже на уламки метеорита… Колись давно тут, мабуть, трапилося щось захопливе… Сподіваюся, ми зможемо визначити його вік… Вау!

— Не робіть так більше!

— Вибачте… Просто дух перехопило… Попереду велика зала… останнє, що я сподівався тут побачити… Зараз посвічу навколо…

Майже сферична… метрів тридцять-сорок упоперек. І… я не вірю… комета Галлея сповнена сюрпризів… сталактити, сталагміти.

— І що в цьому такого дивного?

— А те, що тут немає ні вільної води, ні, звісно ж, вапняку… і така мала гравітація… Схоже на якусь плівку, наче з воску. Зачекайте хвилину, поки я зніматиму це на відео… Фантастичні обриси… Щось схоже на заплилу свічку… Це дивно…

— Що тепер?

Голос доктора Чанта несподівано змінився, і Ґрінберґ ураз зауважив це.

— Деякі сталагнатові колони повалені. Вони лежать на долівці. Це майже, як наче…

— Продовжуйте!

— … як наче щось… просто між ними… перло напролом.

— Це божевілля. А може, їх завалив землетрус?

— Тут немає ніяких землетрусів, лише мікросейсми[41] від гейзерів. Можливо, одного разу в цьому місці поверхню комети пробило щось дуже велике. Та, хай там як, відтоді минули цілі століття: повалені колони вкриті тією воскоподібною плівкою… завтовшки кілька міліметрів.

Поступово до доктора Чанта поверталося його самовладання. Він не належав до людей з дуже багатою уявою, бо заняття спелеологією доволі швидко таких відмітає. Але самé оце місце викликало в його пам’яті один тривожний спогад. І ці повалені колони сталагнатів були аж занадто схожі на товсті прути велетенської клітки, розламаної якимось чудовиськом під час спроби вирватися на волю.

Авжеж, то був цілковитий абсурд, проте доктор Чант навчився ніколи не ігнорувати жодне передчуття, жодне попередження про небезпеку, аж поки не докопається до їхньої першопричини. Така обережність не раз рятувала йому життя, і тому він не вийде за межі цієї зали, поки не визначить джерело свого страху. Доктор був цілком чесний із собою, щоб визнати, що в цьому випадку саме «страх» був найправильнішим словом.

— Білле… у вас усе добре? Що відбувається?

— Знімаю. Деякі утворення схожі своїми обрисами на індійські храмові скульптури. Майже еротичні.

Він навмисне відволікав свій розум від прямого протистояння зі своїми страхами, сподіваючись непомітно вислизнути з їхніх обіймів, перенаціливши свою надто збуджену уяву на щось інше. При цьому більшу частину своєї уваги він приділяв чисто механічним діям, як-от відеозніманню та збиранню зразків.

Нема нічого поганого, повторював він собі, у здоровому страху, страх стає убивчим, лише коли переростає в паніку. Протягом свого життя Білл упадав у паніку двічі (один раз на гірському схилі й один раз під водою), тож тепер і досі, бувало, здригався при одній тільки згадці про її — паніки — липкий та холодний дотик. Та все ж, дякувати Богу, у ці хвилини він був далеко від неї — і з причини, яка хоч і була незрозуміла йому, та виявилася напрочуд заспокійливою. У цій ситуації з’явився навіть певний елемент комедії.

І вже за мить він просто розсміявся — не істерично, а з полегшенням.

— Ха-ха-ха… Ви бачили коли-небудь оту стару кіноепопею «Зоряні війни»? — запитав він у Ґрінберґа.

— Звісно… з пів десятка разів.

— Отже, я з’ясував, що мене непокоїло. У ній в одній із серій був епізод, коли космічний корабель Люка залітає вглиб якоїсь печери на одному астероїді… і так опиняється всередині гігантської змієподібної істоти, яка там зачаїлася.

— То не корабель Люка… То «Тисячолітній Сокіл» Гана Соло. І мені завжди було цікаво, як ота бідна тварюка зуміла там вижити. Вона, певне, була дуже голодна, покладаючись лише на те, що з глибин космосу їй до рота випадково залетить щось смачненьке. Хоч би там як, а з принцеси Леї могла вийти хіба що зовсім уже легенька закуска.

— Якою я, будьте певні, ставати не збираюся, — відказав на те доктор Чант, заспокоївшись остаточно. — Навіть якщо тут і існує життя, хай яке дивовижне воно є, тутешній харчовий ланцюжок, безумовно, дуже короткий. Тому я був би здивований, знайшовши тут щось більше за мишу. Або, скоріше, за гриб… А тепер подивимося… куди ми підемо далі… З іншого боку зали є два виходи… Той, що праворуч, ширший… Піду туди…

— Скільки у вас іще троса?

— О-о, з добрі пів кілометра. Їдьмо… Я посеред зали… Чорт, зрикошетив від стіни… Ухопився за виступ… Запливаю головою вперед… Гладенькі стіни, справжня скеля для різноманітності… Як шкода…

— Є проблема?

— Не можу пройти далі. Сталактитів побільшало… Звисають надто близько один до одного, щоб я міг прослизнути… і надто товсті, щоб розламати без вибухівки. А це було б неправильно… Кольори просто чудові… Уперше бачу справжній зелений та синій на цій кометі. Зачекайте хвилинку, поки я зніму їх на відео…

Доктор Чант притулився до стіни вузького тунелю та спрямував камеру. Незграбно рухаючи