Костянтин Матвієнко - Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко

номіналу, погодився. Щось знайоме було у цьому непривітному чоловікові. Шлях минув у цілковитій мовчанці. Дядько навіть не висловив здивування незвичним способом подорожувати, що його обрав несподіваний пасажир. За півтори години неквапної їзди у світанкових сутінках Нод побачив знайому споруду автостанції-рубки. Там він попросив водія зупинитися, але той чомусь почав умовляти доїхати з ним до центру містечка. Мовляв, що його робити на околиці раннього ранку, а у таверні спеціально для хлібовоза сніданок приготували, і він радо поділиться ним із молодим чоловіком. Довелося твердо наполягти, і дядько знехотя погодився зупинився. Нод розрахувався. Зробивши вигляд, що шукає щось у наплічнику, він дочекався, доки фургон зникне за поворотом, а тоді зарослим вибалком пішов до моря.

Сонце уже піднімалося над обрієм, коли він дістався смуги прибою. Перестрибуючи з валуна на валун, у щілинах між якими високо стояла вода приливу, дістався підніжжя скелі, звідки стрімкі сходинки вели прямо до веранди старої хати Кунстадів. Двері з веранди були міцно причинені, проте незамкнені. Нод дістав прихоплену з дому наволочку, розірвав її з двох боків і прив'язав до хиткої огорожі веранди — сигнал Рамирові й Кинаву, що він уже повернувся. Не гаючи часу, пішов до гроту, де заходився розбирати каміння. Саме встиг звільнити важіль-якір, коли нагодилися друзі. Утрьох сіли на веранді.

— Яким дивом тобі вдалося приїхати так зрання? — Рамир дістав свіжу хлібину та пляшку з молоком. — Попоїж з дороги. Ми чекали на тебе лише з вранішнім автобусом.

— Поталанило — трапився хлібовоз, — пояснив Нод, відламуючи окраєць ще теплої паляниці.

— Хліб до нас возить племінник старости, — сказав Кинав. — Погані чутки про нього ходять — подейкують, що зі шпаною треться.

— Он де я його зустрічав! — раптом пригадав Нод смачну вечерю у таверні. — От дідько! Він бачив мене два дні тому. Напевне, впізнав, а я його ні! Він чомусь наполягав, щоб я обов'язково поснідав із ним!

— Якщо впізнав, справи кепські, — насупився Рамир.

— А чи не він нацькував тих грабіжників на пляжі? — Кинав поглянув на Рамира.

— Цілком ймовірно, — погодився борець. — Дізнався у таверні про столичного мажора та й надіслав своїх шпанюків.

— Як гадаєте, племінничок розповість старості, що бачив мене сьогодні? — запитав Нод.

— Якщо не відмовився від наміру організувати твоє пограбування, то ні, — «оптимістично» всміхнувся Кинав. — А він не відмовився, тому й пропонував тобі разом поснідати — хотів дізнатися, куди ти далі прямуватимеш. Нюхом, зараза, відчуває, що в тебе є чим поживитися.

— А староста дуже не схвалює бандитські навички племінника, бо хоче свою посаду йому у спадок передати, коли сам на вищу перебереться, — додав Рамир.

Вони спустилися потаємним ходом до причалу у печері. Там, припнутий до каменя, злегка колихався на спокійній воді рибальський човник з двома веслами, завантажений баклагами з прісною водою, сушеним м'ясом та сухарями.

— Ми його вчора під час відливу сюди привели, — пояснив Кинав. — Харчів та води вам із Рамиром на три доби вистачить. З нічним відливом вийдете у море.

— Чудово! — задоволено сказав Нод. — А після обіду я трохи пройдуся селищем, завітаю до старости...

— Та ти збожеволів! — обурився Рамир. — Ми ж планували, що ти потай приїдеш у Кунстад та нишком чекатимеш ночі у цій хаті, щоб коли кинуться тебе шукати, усі подумали, що ти пропав десь у Тіапулаті, а не тут. А ми б тим часом узяли човен, вигребли б на Горіхову течію, що плине вздовж узбережжя на захід, і вона дотягла б нас аж до самісінького Гирлонаднівзадва щонайбільше. А Кинав скаже, що я втопився.

— Ну, почнемо з того, що мене вже бачив хлібовоз,.. — спробував зауважити Нод.

— Та Ратх з тим хлібовозом — мовчатиме, — Рамир не хотів миритися з втратою перспективи карколомної, хоча й дуже ризикованої пригоди.

— Далі, — вів своєї Нод. — Я ще раз все обміркував на тверезу голову, порадився з одним надійним чоловіком, тож скажу вам дві речі. По-перше, наш план такий наївний, що аж дуже ризикований — нездійсненний, щиро кажучи. А по-друге, панове, я маю кращий та надійніший план, — він підняв угору вказівний палець і скривив таку серйозну мармизу, що сам ледь не луснув зі сміху, побачивши спантеличені обличчя друзів, однак вирішив їм усе пояснити: — Слабка ланка попереднього плану в тому, що Кинаву не повірять. Почнуть його допитувати, а допитів він не витримає, хоча ми з тобою, можливо, тоді вже будемо у безпеці. Контррозвідці слід запропонувати переконливішу, а головне — безпечнішу для Кинава версію.

— Яку? — одночасно запитали обидва парубки.

— Заждіть трохи. Скажіть-но, чи є у селі якийсь баркас, щоб за ним не дуже побивалися, коли зникне?

— Ну, є, — одразу пригадав Кинав. — У помічника старости. Він як у начальство вибився, лінується рибалити — хабарами перебивається. Все продати намагався, але таку ціну править за ту посудину, що ніхто не бере. Вона вже роки три стоїть на приколі, мушлями обростає. Господар її раз на рік виводить у море, щоб показати, що вона ще на ходу.

— Те, що треба! Тоді от яким буде перший етап нашого плану. Слухайте сюди...

Пообіднє сонце вже не надто припікало. Нод неквапом ішов вулицями селища до будинку управи, обравши найдовший маршрут, щоб потрапити на очі якомога більшій кількості людей. Утім, перехожих майже не траплялося. Коли він з'явився на порозі кабінету старости, той мало чашку з чаєм з рук не випустив — так здивувався.

— Ви знову до нас, Ноде? — підвівся начальничок, вдягаючи на обличчя приязну посмішку.

— Так, виникла одна потреба. Щиро кажучи, я пожартував у столиці з двома своїми однокурсниками — несподівано зник, лишивши їх у якнайприємнішому товаристві. Вони можуть почати хвилюватися, то я оце маю повідомити їм, що зі мною все гаразд. Подзвонити б мені.

— Прошу, ось, будь ласка, — староста підсунув старий телефонний апарат, а сам вийшов з кабінету, гучно причинивши двері.

Утім, за мить між одвірком і дверима виникла ледь помітна щілина. Зауваживши це, Нод дістав з кишені серветку з номером телефону готелю, де спинилися Прен із Ларом, і набрав його. Як він і очікував, там відповіли, що ці постояльці відсутні з вечора. Ще б пак, контррозвідка дозволила б їм прохолоджуватися у готелі,