Ерік-Емманюель Шмітт - Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт

Він думав, що мав би тішитися. Це підказували йому його бажання, однак сам Аксель не відчував нічого.

Раптом поверхню збурили бульбашки; вони виринали з дна і лунали, мов людський голос, неначе волання, ніби вони верещали радісно, нарешті вирвавшись із ворожого середовища до повітря.

Для Акселя це видовище виявилося нестерпним. Лише тепер він збагнув, що його компаньйон задихався.

— Крісе! — заволав він.

Крик, вібруючи, злетів у байдужу тишу поснулих гір. І згас. І відповіді не було.

І тоді Аксель, щоб урятувати Кріса, кинувся у воду.

*

Роками старий Кераз — затятий рибалка-савоєць із обличчям, що підрум’янилося через життя на свіжому повітрі — розповідав усім цікавим і туристам, які погоджувалися вислухати його, історію, що його непокоїла.

Якось уранці він дражнив рибку на мисі біля шляху, що спускається від шале Комбаза, на скелястому виступі, яким користуються зазвичай у дні, коли не можна вийти на озеро на човні; і тоді старий Кераз став свідком неймовірної сцени. Як завжди буває у листопаді, рухливий туман ліниво переминався над озером, то запинаючи, то відкриваючи воду. Раптом Кераз помітив удалині човен із вимкненим двигуном, а на ньому спокійно розмовляли двоє чоловіків. Імла на певний час заслала човен. Кераз знову побачив його — аж раптом один із чоловіків стрибнув у воду з двома мішками! Пірнач? У другого — явно спантеличеного — спершу від подиву відвалилася щелепа, а потім він, своєю чергою, ринувся у воду. Туман знову заслав увесь краєвид. За дві хвилини, коли роз’яснилося, Кераз помітив на поверхні дві голови — так, йому здалося, що другий чоловік виловив першого, однак вони надто далеко відпливли від човна. І знову вітер дмухнув і нагнав туману. Не менше десяти хвилин усе було затягнуте млою. Нарешті, коли повітря знову стало прозорим, серед хвиль гойдався порожній човен. Куди поділися ті двоє? Пішли на дно чи випливли на берег? Потонули чи урятувалися? А втім, спершу старий Кераз вирішив, що йому примарилося.

Тиждень він вагався і міркував, потім хильнув для сміливості і розповів про свою пригоду жандармам.

— Якщо хтось заявить про зникнення двох осіб, — відповів старому, підсміюючись, бригадир, — до тебе звернуться, щоби ще раз послухати цю новелу. А поки йди погуляй!

Жандарми, яким не сподобався запах рибалки, не захотіли слухати його далі.

Це так образило старого Кераза, що відтоді він курив лише коричневі «Ґолуаз» без фільтру і невпинно цмулив полиновий лікер — одну з альпійських принад.

Коли трунок остаточно отруїв його мозок, він забув про ту дивну пригоду — аж раптом один випадок знову про неї нагадав.

А й справді — за десять років, коли озеро вирішили осушити і почистити, знайшлися трупи. На ложі із мулу валетом, схопившись один за одного, лежали двоє небіжчиків — вони скидалися на близнюків, що скрутилися у животі матері.

Ніхто так і не довідався, ким вони були. Та оскільки подібність двох кістяків уразила робітників, які їх знайшли, то скелясте урвище, навпроти якого ті двоє загинули і звідки старий Кераз спостерігав за їхньою останньою спробою врятуватися, назвали бескидом Каїна й Авеля.

Кохання в Єлисейському палаці

Щойно вона повернулася додому, тікаючи від галасливих вулиць, та, не встигнувши увійти, відчула бажання втекти. Щодня вона все більше страждала від цієї недуги: ніде не почувалася добре.

Очима вона шукала навколо себе деталь — щось із меблів, картину, річ, — яка заспокоїла б її, розбудила б довіру, замирила би з минулим. Даремно. Квартира, облаштована під дахом палацу, свідчила про бездоганний смак: усе — від найменшого завитка ліпнини до оббивки стільців — було обраховане одним із найкращих сучасних архітекторів; пересунувши один із фотелів чи кинувши плямистий светр на гармонійне сполучення бежевого і лимонного, легко можна було порушити рівновагу; будь-яка ознака життя — особистого, байдужого до осяянь митця — оберталася на образу, кричуще блюзнірство. І серед обстави, яка нібито мала належати їй, вона почувалась чужою.

Вирішивши не запалювати світло, вона сіла на власну канапу так, ніби зайшла до когось у гості.

День був млявий — тьмяно виблискували хіба срібні шабатури. А за вікном неквапно сіяв сніг. З боку вулиці глухо, ніби притлумлено, лунав квапливий погук автівок.

Катрін раптом спало на думку, що її життя подібне до недільної днини — тривалої, непорушної, сповненої туманних сподівань і жалів, днини, коли непереможна гіркота заважає пригубити дрібку смакоти.

Нудьгуючи, Катрін схопила журнал, який її особиста секретарка залишила на видноті. Обкладинка складалася з їхнього спільного з чоловіком портрета і заголовка: «Взірцеве кохання».

Катрін із усмішкою схилилася над журналом. Її обличчя було таким вишуканим, хистким і прозорим, немов бісквітна порцеляна[14].

— Взірцеве кохання... Ач, яке вигадали!

Самими кінчиками пальців — з червоними, відчайдушного сліпучого кольору порічки й автомобільного шику нігтиками — Катрін гортала сторінки найпопулярнішого у Франції тижневика, реготливої «жовтухи», яку зазвичай ніхто не купує, але, на диво, усі читають і де фотографії їхньої пари сяяли мало не на кожній шпальті. Заголовок репортажу — «Взірцеве кохання» — ніби коментував кожну їхню позу. Вони з Анрі всміхалися об’єктиву, трималися за руки, схилялися плече до плеча — такі чистенькі, люб’язні, доглянуті, штучні, вдало розміщені у бездоганних інтер’єрах президентських апартаментів.

— Невже ми справді такі вродливі? — замислилася Катрін.

Знайти відповідь було непросто; після двадцяти п’яти років у політиці вона вміла оцінити професійність фотографа. Та як щодо них? Ясна річ, макіяж приховав усі недоліки, ретуш підкреслила вдалі риси, і кожен начепив ретельно підібраний одяг. Авжеж, вони перемогли дію часу, стали у вигідному ракурсі, відповідаючи власним же іконам. А втім, чи були вони дійсно вродливими?

— Чи сподобалася б мені ця пара, якби я їх зустріла десь?

Відповісти було важко. Коли їй вдавалося відігнати від себе думку про них, перед очима ставало двійко могутніх людей, які жили вище за інших. Дивно, та це відштовхувало її. Незважаючи на карколомний злет соціальною драбиною, у ній ще животіла студентка Академії красних мистецтв, яка своїм фахом обрала нонконформізм і навчання без профорієнтування, юна дикунка, яка місяцями їла самі макарони, аби уникнути тиску батьків, вільна жінка, яка зустріла Анрі в одному барі неподалік від містечка Ассас, навіть не підозрюючи, що цей трапунок матиме такий розвиток. Минуло двадцять п’ять років — і богемну студентку ніби ланцюгом припнули до слави, вона мовби закам’яніла в образі офіційної особи, мадам Морель, першої леді Франції, дружини президента Республіки, пришпиленої до позолоченого шику Єлисейського палацу.

— Зрештою, єдине, у чому можна бути впевненою, — це у тому, що до тієї добропорядної пані на фото я в