Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

У передній чоті, поруч з кулеметчиками, їхали Іван Олексійович, що перебрав командування сотнею, і помічник його, низенький, капловухий Турилін.

Насилу орієнтуючись за одібраною в колишнього командира мапою, сотня дійшла до села Горіле, стала на ночівлю. Порадившись, вирішили йти на фронт, в разі спробує хтось затримати — битись.

Стриноживши коні і виставивши варту, козаки полягали спати. Багаття не запалювали.

Почувалося, що в більшості настрій пригнічений, полягали без звичайних розмов і жартів, заховуючи один від одного думки.

"Що, як одумаються і повиняться?".—не без тривоги подумав Іван Олексійович, умощуючись під шинелею.

Ніби підслухавши його думки, підійшов Турилін.

— Спиш, Іване?

— Поки ні.

Турилін присів у нього в ногах, посвічуючи вогником цигарки, сказав пошепки:

— Козаки мутяться... Нашкодили, а тепер побоюються. Заварили ми кашу... Не густо — ти як гадаєш?

— Там видно буде,—спокійно відповів Іван Олексійович.— А ти не боїшся?

Турилін, чухаючи під кашкетом потилицю, криво посміхнувся:

— По правді сказати, торопію... Починали — не боявся, а зараз острах бере.

— Вхопив шилом патоки.

— Ха що, Іване, — його сила.

Вони довго мовчали. На селі гасли вогні. Звідкись., з безбережних заливів багнистої, вкритої шелюжником луговини, доносився, качиний кряк.

— Материка крякає, — задумливо проговорив Турилін і знову замовк.

М'яка, нічна, ласкава тиша паслася на луках. Роса обминала траву. Змішані запахи мочажинника, зіпрілої куги, болотистого ґрунту, намоклої в росі трави ніс до козацького стану вітрець. Коли-не-коли дзвякіт кінської триноги, пирх-кання та важкий тупіт і крехкання коня, що качається по землі. Потім знову сонна тиша, далекий-далекий, ледве чутний хрипкуватий крик дикого качура і відмовний—ближче— крякіт подружки. Навальний стрекотливий пересвист невидимих у темряві крил. Ніч. Безгоміння. Туманна лугова вогкість. На заході, коло підніжжя неба — висходила густо-фіялкова опара хмар. А по середині, над древньою Псковською землею, мов те повсякчасне нагадування, широко жевріє карбований Батиїв шлях.

На світанку сотня рушила в похід. Пройшли село Горіле, услід їм довго дивилися баби й дітвора, що вигонили, в череду корови. Піднялися на цегляно-червоний, пофарбований сходом горб. Турилін, оглянувшись, торкнув ногою стремено Івана Олексійовича: с

— Оглянься, верхівці ззаду біжать.

Три вершники, обгорнені рожевим батистом куряви, проїхавши село, гнали вчвал.

— Со-о-о-тня, стій! — скомандував Іван Олексійович.

Козаки із звичною швидкістю вишикувалися сірим квадратом. Вершнцки, не доїжджаючи з півверсти, перейшли на ристь. Один з них, козацький" офіцер, вийняв хустку, помахав нею над головою. Козаки не зводили очей з вершників. Офіцер, одягнеий в захисний мундир, їхав попереду, двоє других у черкесках держалися трохи віддаля.

— В якій справі?—-виїжджаючи назустріч, спитав Іван Олексійович.

— На переговори, — прикладаючи руку до козирка, відповів офіцер.— Хто з вас прийняв— сотню?

— Я.

— Я уповноважений від 1-ї Донської козацької дивізії, а це — представники Тубільної дивізії, — показав офіцер очима на горців і, туго натягуючи поводи, погладив рукою мокру Глянцеву шию вмиленого коня. — Коли хочете вести переговори,'—накажіть сотні спішитися.. Я маю передати на словах наказ начальника дивізії, генерал-майора Грекова.

Козаки спішились. Зійшли з коней і представники. Пірнувши в натовп козаків, вони випливли на середину. Сотня розступилася, очистивши невеличкий круг.

Перший заговорив козацький офіцер:

— Станичники! Ми приїхали для того, щоб умовити вас одуматись і відвернути важкі наслідки вашого вчинку. Вчора штаб дивізії дізнався про те, що ви, піддавшись чиїйсь злочинній намові, самовільно залишили вагони, і сьогодні послав нас переказати вам наказ негайно повернутися на станцію Дно. Військо Тубільної дивізії інші кавалерійські частини вчора зайняли Петроград — сьогодні одержано телеграму. Наш авангард вступив до столиці, зайняв усі урядові установи, банки, телеграф, телефонні станції і всі важливі пункти. Тимчасовий уряд утік і його вважається.за скинений. Одумайтеся, станичники. Ви ж ідете на загибіль. В тому разі, коли ви не скоритеся наказові командира дивізії, проти вас буде вислано збройні сили. Ваш учинок розглядається, як зраду, як невиконання бойового завдання. Ви можете тільки безсуперечною покорою відвернути пролиття братської крови.

Коли під'їхали представники, Іван Олексійович, враховуючи настрій козаків, зрозумів, що— уникнути переговорів не можна, бо відмова від переговорів неминуче мусіла призвести до протилежних наслідків. Подумавши, він наказав сотні спішитися, сам непомітно моргнув Туриліну, притиснувся ближче до представників. Під час промови офіцера бачив, як, похнюпивши голови, спохмурівши, слухають козаки; Деякі перешіптувалися. Захар Корольов криво посміхався, чорна борода його топилася цо завшивілій сорочці застиглим чавунним потоком. Борщев грав нагаєм, косився в бік; Пшенічніков, округливши роззявленого рота, дивився у вічі офіцерові; Мартин Шаміль брудною рукою ялозив по щоках, часто моргав, за ним жовтіло дуркувате обличчя Багрова; кулеметчик' Красніков вижидально мружився; Тури-яін сапно дихав; веснянкуватий Обнізов, зсунувши на потилицю кашкета, мотав чубатою головою, наче віл, що відчув на тії ярмо; вся друга чота стояла, не підводячи голів, мов на молитві; злитий натовп мовчав, люди гаряче і важко дихали, по' обличчях жмурами текла розгубленість...

Іван Олексійович зрозумів, що в настрої козаків наспів переламний момент: ще кілька хвилин, і балаклієві-офіце-рові пощастить првернути сотню на свій лад. Хоч як, а треба було розвіяти вражіння, що справили слова офіцерові, похитнути ще хоч і невимовлене, а вже повстале в головах

і

козаків рішення. Він підніс руку,, обвів натовп поширеними, дивно побілілими очим а.

— Братця! Заждіть трохи! — і звертаючись до офіцера: — Телеграма у вас?

— Яка телеграма? — здивувався офіцер.

— Про те, що Петроград узяли.

— Телеграма? Ні. До чого тут телеграма?

— Ага! Немає!.. — на одні груди полекшено зідхнула сотня.

І багато хто підніс голову, з надією втупили очі в Івана Олексійовича, а він, піднявши хрипкуватий голос, уже глузливо, впевнено і зло кричав, владно гріб до себе увагу.

— Немає, кажеш? А ми тобі повіримо? На полові хочеш піддурити?

— Брехня! — гуком, зідхнула сотня.

— Телеграму'не мені адресовано! Станичники! — переконуюче притискував офіцер до грудей руки, але його вже не слухали. Іван Олексійович, почувши, що симпатії і довір'я' сотні знову перекинулися до нього, різав, як алмазом по склі.

— А хоча б і взяли, нам з вами ‘не по дорозі! Ми не хочемо воювати з своїми. Проти народу ми не підемо. Зцькувати хочете? Ні! Перевелися на білому світі дурні! Генеральську владу на ноги ставити не хочемо. Отож то!

Козаки дружно загомоніли, натовп хитнувся, розплескався, криками:

— Оце такі

— На слизьке загнав!

— Справедливо-о-о!..

— Гнати їх, цих благородій, у три вирви!

— Свати приїхали туди ж...

— У Петербурзі он три полки козацькі, а щось вони сумніваються проти народу виходити. '

— Чуєш, Іване! Жени їх під три чорти! Хай геть їдуть!

Іван Олексійович глянув на представників: козацький офіцер, затиснувши губи, терпляче вичікував; позад нього плече-в-плече стояли гірняки — ставний молодий офіцер-інгуш, схристивши на ошатній черкесці руки, виблискував з-під чорної кубанки косими миґдалинами очей; другий — літній, рудий осетин, — стояв, недбало відставивши ногу; поклавши долоню на голівку кривої шаблі, він немов мацаючи глузливими очима, оглядав козаків. Іван Олексійович хотів був уже покласти край переговорам та його випередив козацький офіцер; пошептавшись з офіцером-інгушем, вік гучно крикнув:

— Донці! Дозвольте сказати, слово представникові Дикої дивізії!

Не чекаючи згоди, інгуш, м'яко ступаючи чобітьми без закаблуків, вийшов на середину кола, нервово поправив вузенький набірний ремінець:

— Браття козаки! Пощо такий шум? Говорімо без за-пеклости. Ви не хочете генерала Корнілова? Ви хочете війни? Будь ласка! Ми будемо воювать. Ні страшно! Зовсім ні страшно! Сьогодні ж ми вас розчавимо. Два полки гірняків ідуть за нашим спіном! Ва! Який может, буть шум, пощо шум? — спочатку він говорив з видимим спокоєм, але під кінець вже в захваті кидав запальні фрази; до гортанної ламаної промови його впліталися слова рідної мови: — Вас ворохобить оцей козак, він—бальшевік, а ві ідете за ним! Ва! Чи я не бачу! Арештуйте єго. Обезбррйте єго!

Сміливим жестом показував він на Івана Олексійовича і кидався по тісному колі зблідлий, запально жестикулюючи, з обличчям, облитим брунатним рум'янцем. Товариш його, літній рудий осетин, зберігав льодовий спокій; козацький офіцер смикав зношену итицю шаблі. Козаки знову замовкли, знову збентеження пройшло по їх лавах. Іван Олексійович дивився невідривно на інгуша-офіцера, на звірячо-білий вискал його зубів, на косу сіру смужку поту, що перерізала ліву скроню, з тугою думав, що даремно проґавив момент, коли можна було одним словом скінчити переговори і унести козаків. Становище врятував Турилін. Він плигнув на середину кола, розпачливо махнув руками, обриваючи на комірі сорочки ґудзики, захрипів, затіпався, пінячись. скаженою слиною:

— Гади плазущі!.. Чорти!.. Сволота!.. Вас умовляють, як б..., а ви вуха розвісили. Офіцери вам свою потребу нав'язують!.. Що ви робите? Що-о-о вифобите? їх рубати треба, а ви їх слухаєте... Голови їм з плеч, кров з них спустити. Поки ви тут муздикаєтесь, нас оточать... З кулеметів посічуть!.. Під кулеметом не замітинґуєш!.. Вам навмисно очі замилюють, поки їх військо підійде!.. А-а-а-ах-е-х, ви, ко-закц! Баби ви!

На кінь!.. — громовим голосом ревнув Іван Олексійович.

Крик його тріснув над натовпом шрапнельним розривом. Козаки кинулися до коней. За хвилину розсіяна сотня вже шикувалася чотовими колонами.

— Послухайте! Станичники!—кидався козацький офіцер.

Іван Олексійович зірвав з плеча карабін, твердо поклавши

пухнасто-суглобистий палець на цинґлі, встромляючи в губи загралого коня вудила,' крикнув:

— Скінчилися переговори! Тепер коли доведеться гомоніти з вами, так уже будемо ось цим язиком. ,

І він виразно потрусив рушницею.

іт

Чота за чотою виїхали на дорогу.