Марк Твен - Принц і злидар, Марк Твен

Скористуємося з нагоди і, поки Тома вбирають у пишні шати, заглянемо до бенкетного залу. Це величезна кімната з позолоченими колонами й пілястрами, з чудовими малюнками на стелі й стінах. Коло дверей непорушно, наче статуї, стоять високі, стрункі гвардійці мальовничо одягнені, з алебардами в руках. На високому балконі, що в՚ється довкола залу, влаштувались музиканти і юрба громадян з дружинами в святкових убраннях. Посеред залу на підвищенні стоїть стіл Тома.

А тепер дамо слово стародавньому літописцеві. «До залу входить камердинер з жезлом у руці, за ним ще один із скатертю. Обидва шанобливо опускаються на коліна, потім розстилають скатерть і, вклонившись ще раз, виходять. Далі з՚являються ще двоє слуг; один з них несе жезл, а другий - сільницю, тарілку й хліб. Ці теж стають навколішки, потім ставлять принесене на стіл і виходять такою ж церемонією, як і перші. Нарешті входять двоє розкішно вбраних вельмож, і в одного з них у руці великий ніж; вони тричі граціозно падають ниць, потім наближаються до столу й натирають ніж хлібом з сіллю з такою глибокою пошаною, неначе тут сидить сам король».

Тільки-но закінчується урочисте готування до королівського обіду, як здалека по лунких коридорах доноситься звук сурми й невиразний вигук: «Король іде! Дорогу його величності найяснішому королеві!» Ці звуки раз у раз повторюються, линуть усе ближче й ближче і, нарешті, вже зовсім коло нас гримить військовий марш й лунає дзвінкий крик: «Дорогу королеві!» У ту ж хвилину в дверях з՚являється блискуча процесія і поважно входить в зал.

Хай далі нам розповість літописець.

«Спереду йдуть вельможні люди, барони, графи, кавалери ордена Підв՚язки, всі в розкішних шатах із непокритими головами; далі канцлер між двома сановниками,- один з них несе королівський скіпетр, другий - державний меч лезом догори в червоних піхвах, цяцькованих золотими ліліями,- а тоді вже сам король. Його стрічають громовим салютом дванадцять сурм і безліч барабанів, а на балконі всі підводяться з вітанням: «Хай живе король!» За королем іде його почет, а праворуч та ліворуч почесна варта з п՚ятдесяти охоронців з позолоченими топірцями в руках».

Усе це було дуже приємно й гарно. У Тома радісно билося серце, а в очах так і грали веселі вогники. Кожен його рух був дуже граціозний, тим більше, що, зачарований пишним видовищем, він не думав, як поводитись; та воно й важко бути незграбним у майстерно пошитому чудовому вбранні, коли вже трохи звикнеш до нього. Пам՚ятаючи поради графа Гертфорда, Том на вітання відповів ледве помітним нахилом голови й милостивими словами: «Дякую тобі, мій добрий народе».

Він сів до столу, не знявши капелюха. Це вийшло в нього цілком природно, бо їсти в головному уборі - єдиний звичай, спільний і для королів і для таких злидарів, як Кенті; навіть щодо давності цієї традиції ні ті ні другі не мають жодних переваг. Вельможі, що супроводжували короля, лишаючись з непокритими головами, згуртувалися в кілька мальовничих груп.

Під звуки веселої музики ввійшли лейб-гвардійці - «старанно підібрані, найвищі станом і наймогутніші люди Англії». Але про це хай краще нам розкаже літописець.

«З՚явилися лейб-гвардійці, з непокритими головами, в червоному убранні з золотими трояндами на спинах. Вони то виходили, то входили, приносячи щоразу на тарілках різні страви. Усі ці страви приймав один з придворних і ставив на стіл, а королівський спробник давав кожному з лейб-гвардійців покуштувати страву, яку той приніс, щоб перевірити, чи немає в ній отрути».

Том чудово пообідав, дарма що сотні людей не зводили очей з кожного куска, який він клав собі в рот, стежили з такою гарячковою цікавістю, наче то була не страва, а вибухова речовина, що от-от мала розірвати його на шматки. Том не поспішав і ні трохи не втомлював себе, чекаючи, поки хтось стане перед ним навколішки й зробить за нього все, що треба. Крізь іспит він пройшов, ні разу не схибивши, з блискучим, нечуваним тріумфом.

Коли обід, нарешті, скінчився і Том, оточений блискучим почтом, рушив із залу під веселі звуки сурм та громові вітання, він подумав, що хоч обідати публічно й не така вже легка штука, він усе ж ладен був би так обідати по кілька разів на день, аби тільки відкупитися таким способом від інших, куди прикріших обов՚язків королівського сану.

ФУ-ФУ ПЕРШИЙ

Майлз Гендон швидко йшов по мосту на Саутверкський берег. Він пильно вдивлявся в кожного незнайомця, сподіваючись знайти тих, кого шукав. Та все було марно. Розпитуючи прохожих, він деякий час ішов по Саутверку тією ж дорогою, що й втікачі, але раптом сліди їх обірвалися. Проте аж до самого вечора він докладав усіх зусиль, щоб знайти їх. Ніч застала його стомленим, голодним і розчарованим. Він повечеряв у гостиниці Табарда й ліг спати з тим, щоб зранку ж знову піти на розвідки й винишпорити все місто. Він лежав і думав: «Хлопець при першій змозі втече від негідника, що видає себе за його батька. А чи повернеться він до Лондона в своє старе житло? Ні, нізащо; він побоїться знов потрапити у пастку. Що ж він робитиме? В цілому світі у нього немає жодного захисника, крім Майлза Гендона, і, безперечно, він спробує розшукати свого друга. Тільки повертатися до Лондона йому небезпечно, і, знаючи, що Майлз Гендон збирається додому, він зразу подасться до Гендонського замка. Так, мені все ясно: треба не гаючи часу в Саутверку, рушати через Кент до Монск-Голма, а по дорозі шукати в лісах й розпитувати подорожніх».

Тепер вернімося до зниклого маленького короля.

Страшний, наче розбійник, чоловік, який, за словами трактирного слуги, приєднався на мосту до парубка й обдуреного хлопчика, насправді не підходив до них, а мовчки йшов слідом. Ліва рука в нього була на перев՚язі, а на одному оці красувався зелений пластир, він трохи шкутильгав і спирався на дубову палицю. Парубок вів короля по Саутверку різними завулками; і нарешті вони вийшли на великий шлях.

Тут король не на жарт розсердився і сказав, що далі не піде, що не він повинен іти до Гендона, а Гендон до нього. Він не попустить такого зухвальства. Він лишиться тут.

Тоді парубок сказав:

- Ти лишишся тут, коли твій друг