Вільям Текерей - Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей

й вгатив у цю справу тисячу гіней. Ось гляньте на папери, я дозволяю, коли вас цікавить. А пишете ви гарно? Я неодмінно скористаюся вашими послугами, як ми будемо в Королевиному Кроулі, міс Шарп. Бо відколи померла моя перша жінка, мені не завадила б переписувачка.

- Вона була йому до пари,- мовила міс Тінкер.- Притягала до суду кожного крамаря і за чотири роки вигнала сорок вісім служників.

- Еге, скупенька була, дуже скупенька,- спокійно погодився баронет.- Але для мене вигідна, навіть на управителя не доводилось витрачатися.

Такою щирою, задушевною розмовою він розважав Ребеку досить довго. Хоч би які були в нього риси - гарні чи погані,- він їх нітрохи не приховував. Він не переставав говорити про себе, то вживаючи найвульгарніші гемпшірські слова, то переходячи на світський тон. Наприкінці він ще нагадав міс Шарп, що вона має бути готова о п’ятій ранку, і відпустив її спати.

- Ви ляжете сьогодні з Тінкер,- мовив він,- ліжко широке, стане місця на двох. У ньому померла леді Кроулі. На добраніч.

Після такого благословення сер Пітт вийшов, а непривітна Тінкер зі свічкою в руці повела Ребеку широкими, холодними кам’яними сходами нагору повз понурі двері вітальні, на яких ручки були обмотані папером, до просторої, з вікнами на вулицю, спальні, де востаннє заснула господиня дому. Ліжко й сама кімната скидалися на темний склеп,- неважко було уявити собі, що на ній леді Кроулі не тільки померла, а й що тут і досі витає її дух. Та однаково, поки стара служниця молилася, Ребека зацікавлено обійшла кімнату, зазирнула у великі скрині, в шафи й комоди, спробувала відчинити шухляди, що всі виявилися замкненими, оглянула похмурі картини й туалетне приладдя.

- Слава богу, що в мене чисте сумління, а то б я нізащо не лягла на це ліжко,- мовила стара.

- Тут стане місця на нас обох і ще на десятьох духів,- відповіла Ребека.- Розкажіть мені, як ваша ласка, про леді Кроулі, про сера Пітта і про всю їхню родину.

Проте мала хитрунка не могла нічого витягти зі служниці, яка, заявивши, що на ліжку сплять, а не розмовляють, захропла в своєму кутку так солодко, як тільки може хропти праведниця. А Ребека ще довго не могла заснути, все думала про завтрашній день, про новий світ, у який вона ввійшла, і про можливості домогтися в ньому успіху. У мисочці з жиром блимав комишевий гніт, камін кидав велику чорну тінь на половину вкритого порохом, вилинялого килима, який, без сумніву, виткала ще покійна леді, і на два невеличкі портрети підлітків - одного в студентській мантії, а другого - в червоній курточці, схожій на військову. Засинаючи, Ребека все ще думала про того хлопця й хотіла, щоб він їй приснився.

 

 

О четвертій годині такого рожевого літнього ранку, що навіть Грейт-Гонт-стріт повеселішала, віддана Тінкер збудила свою сусідку по ліжкові, попросила її збиратися, відсунула засуви й відщепнула гаки з великих вхідних дверей (їхній гуркіт і скрегіт злякав сонну луну надворі) і, збігавши на Оксфорд-стріт, узяла там на стоянці візника. Немає потреби називати тут номер тієї таратайки чи нагадувати, що її власник спинився в такий досвіток поблизу Ластовиної вулиці з надією на якогось молодого гуляку, що, плентаючись додому з шинку, захотів би скористатися його ридваном і щедро заплатив би йому, як звичайно платять п’яні.

Можна також не згадувати, що коли візник і мав таку надію, то дуже розчарувався, бо шановний баронет, якого він довіз до Сіті, не дав йому жодного зайвого пенні, крім належної платні. Дарма візник звертався до його сумління, дарма лаявся, скидав коробки міс Шарп у канаву біля заїзду і божився, що стягне свою винагороду через суд.

- Краще не зв’язуйся,- порадив йому один із стаєнних.- Це ж Пітт Кроулі.

- Авжеж, це я, Джо,- схвально підтвердив баронет.- І хотів би я бачити того, хто в мене дістане зайве пенні.

- Я також,- мовив Джо, невесело щирячи зуби й висаджуючи пакунки баронета на дах поштової карети.

- Залиш для мене місце на козлах, голубе! - гукнув член парламенту чоловікові, що готував карету.

- Добре,- відповів той, торкнувшись рукою капелюха, але проклинаючи його в душі (бо він обіцяв те місце молодому пасажирові з Кембриджа, який, напевне, дав би йому крону). Ребеку Шарп він влаштував на задньому сидінні всередині карети, яка, так би мовити, везла її в широкий світ.

Про те, як молодий пасажир із Кембриджа невдоволено складав свої п’ять пальт на переднє сидіння вгорі, але змирився, коли й Ребеці довелося потім вийти з карети й сісти поряд з ним, як він укрив їй ноги одним із своїх пальт і після цього зовсім повеселішав; про те, що в середині карети вмостилися якийсь чоловік, хворий на задуху, манірна дама, яка присягалася, ніби вперше подорожує в поштовій кареті (на жаль, така особа завжди знаходиться, тобто знаходилася, бо де ж тепер ті карети?), і огрядна вдова з пляшкою горілки, про те, як носильник домагався від усіх плати і отримав тільки шість пенсів від молодого пасажира і п’ять засмальцьованих півпенсів від огрядної вдови і як, нарешті, карета рушила в дорогу, обережно пробираючись крізь темні завулки Олдерсгейта, як вона промчала повз собор святого Павла з блакитною банею і проторохтіла мимо в’їзду на Флітський ринок, що тепер разом із Ексетерською біржею відійшли в царство тіней, як вона поминула «Білого Ведмедя» на Пікаділлі й потонула в ранковому тумані, що напливав з городів біля Найтсбріджа, і як залишилися позаду Тернгем-Грін, Брент-форд і Бегшот, тут можна й не розповідати. Але автор цих рядків, що замолоду сам не раз здійснював таку саму чудову подорож і такої самої гарної днини, не може не згадати її з солодким, ніжним смутком. Де поділися ті шляхи і їхні веселі житейські пригоди? Невже для старих, чесних, прищоносих візників не знайшлося свого Челсі чи Грінвіча? 74 Цікаво, де тепер ті браві хлопці? Чи живий ще старий Уеллер, 75 чи вже помер? Де ті офіціанти, та й самі заїзди, в яких вони подавали холодну яловичину, де присадкуватий сизоносий стаєнний, що весь час подзенькував відром, де він і його покоління? Для тих великих геніїв, що тепер ходять ще в коротеньких штанцях,