Роман Миколайович Коваль - Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль

серпня, на третій день після опанування ст. Христинівки, з боку Вапнярки з'явилися потяги Юрка Тютюнника. За оцінкою Марка Шляхового, з ним прибуло трохи більше тисячі козаків. Незважаючи на незначні сили, Тютюнник захотів підпорядкувати собі отамана Зеленого. А у того, твердив Шляховий, було «тисяч десять озброєних козаків» (станом на 15 серпня військо Зеленого мало 7000 осіб (3 піші курені, 3 кінних сотні, 3 гарматних батареї) [68, с. 228]. «Обидва отамани були гаряченькі, а головне, властолюбиві. Не довго вони мірялися кому що, — як Зелений кинув усе об землю і за своє товариство та й гайда на Київ, аби таки побувать в ньому, а шлях до нього прочищався вже тоді регулярним військом Директорії У.Н.Р.» [58, с. 46].

Звичайно, в серцях трипільці несли жагучу мрію поквитатися з ворогом.

Петлюра, Денікін і Зелений

Шлях на Трипілля проліг через Звенигородщину. Йшли й гостинцями, й путівцями, полями і лісами. Завернули на Жашків. Через Ставище примандрували у «буйну Таращу», де Зелений, за словами полковника Миколи Капустянського, здобув велику «любов й пошану» [28, с. 226]. Зелений хотів уже йти на Обухів — Трипілля, але до нього звернулися запорожці: «Хлопці, допоможіть захистити Білу Церкву. Он большовики вже з Миронівки пруть».

Що робити? Думка про долю рідних уже давно не давала спокою трипільцям, але як відмовити приятелям? А тут ще з'ясувалося, що червоних очолює Павлов — отой самий, що палив Трипільщину і прагнув знищити Зеленого з усім його військом.

Ну що ж, нехай спробує…

Зелений погодився взяти «активну участь в обороні Білої Церкви та… тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорізької групи». Але поставив умову перед полковником Володимиром Сальським: «весь вогнеприпас, який поведеться захопити у ворога в бою», залишається повстанцям [28, с. 223].

25 серпня червоні на своє лихо підійшли до Білої Церкви — із фронту їм дали в зуби запорожці, а «на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений. Там було чим поживитися. Червоних розбили вщент. В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інші. Отаман Зелений одержав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями і далі подався на Канів» [28, с. 223].

Чому на Канів, а не на Трипілля? Тому що з півдня насувався новий ворог — до зубів озброєна Добровольча армія. Петлюра, який загравав з Антантою в надії порозумітися з нею, не наважувався битися з її протеже. Через таку політику, що межувала зі зрадою, Денікін захопив майже все Лівобережжя та вже вийшов і на правий берег Дніпра. А Головний отаман продовжував із філософським спокоєм спостерігати, як білі москалі нищать Україну. Слабка людина завжди покладається на переговори. Не був винятком і Петлюра. Замість закликати народ до повстання проти білогвардійців, він марив переговорами. І з ким? Із сильними світу цього — Антантою, що свою ставку вже зробила — на Добровольчу армію на чолі з монархістом Антоном Денікіним. Невже Петлюра не розумів, що володарі світу можуть вести переговори з ним тільки про умови його капітуляції?!

Антін Кравс, який керував українським військом, що йшло на Київ, питав у Петлюри, чи битися з денікінцями, коли наші частини увійдуть з ними в контакт. Відповідь прийшла 23 серпня. Наказ був такий: «На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить… триматись слідуючих норм: Перше. Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію. Друге, пропонувати військам Денікіна, щоби вони не займали цих місцевостей, які вже в наших руках або маємо зайняти. Третє. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти наш рух…» [66].

«Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію», — так штаб Петлюри наказував ставитися до російських окупантів наприкінці серпня 1919 року, коли народ уже піднявся на боротьбу з ними! Петлюра дав Кравсу і таку «мудру» пораду: «Тримайтесь на своїх позиціях, але не стріляйте».

Жалюгідна настанова!

Що казати, «делікатність» Головного отамана могла привести тільки до катастрофи.

Отакий був вождь!

Зустрічі з добровольцями довго чекати не довелося — того ж 25 серпня до Білої Церкви підійшла ще й 2-га Терська пластунська бригада. Запорожці, звичайно, рвалися у бій, але наказу битися не було. Більше того, надійшов наказ залишити місто.

27 серпня запорожці велемудре розпорядження виконали і без бою віддали Білу Церкву заклятим ворогам України.

Денікінці урочисто вступили до міста.

Та не погодився з Петлюрою отаман Зелений — самовбивчі накази він не виконував. Трипільський ватаг не пішов на північ слідом за друзяками-запорожцями, а зайняв демаркаційну зону між терцями і галицькими стрільцями Кравса і почав готуватися до війни з новим ворогом.

Бої почалися 29 серпня…

Тим часом Петлюра продовжував мріяти про мир з денікінцями. Уявляв, як Антанта запросить його на переговори і запропонує допомогу в побудові Української держави, про яку, до слова, і чути не хотіла.

Петлюра не раз пропонував Денікіну почати переговори, ніби не знав, що той не визнає ні Петлюри, ні України. «Только единая-неделимая!» — така була позиція цього тупого монархіста.

Ще у заяві «К населенію Малороссіи» Денікін недвозначно заявив, що Петлюра і його соратники продовжують «свое злое дело создания самостоятельной «Украинской Державы» [30]. Як же Денікін міг підтримати отеє «злоє дєло»?

Про Головного отамана Армії УНР у денікінських колах говорили винятково зневажливо — «московский телеграфный чиновник… сын полтавского извощика… подкупленный немцами бывший бухгалтер». Звичайно, це не додавало авторитету нашому війську, нашій визвольній ідеї, радше тільки підтверджувало в очах ворога «безумие самого существования самостийной Украины» [57, с. 226–228].

Саме через призму денікінського погляду сприймали нас і керівники Антанти. Для них факт, що українську армію очолював неук у військовій справі, тільки підтверджував навіювану москалями думку, що Україна — це щось несерйозне, що її не можна серйозно трактувати, тим