Роман Миколайович Коваль - Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль

із завзятіших селян, який був у повстанцях. Хотіли забити чи арештувати. А знайти не могли. Питали сусідів, а ті казали, що не знають, де він дівся. Хоч той і стояв поруч. Тоді австрійці постановили спалити йому хату. Слідяни звернули увагу командира, що в іншій половині хати, через сіни, живе батько підозрюваного, який ніякої участі в повстанні не брав. Тоді старший австрійців ухвалив соломонове рішення: наказав селянам розібрати і спалити половину хати. Отож слідяни мусили виконати команду. Інші «мовчки дивились на дивовижну справедливість». Дивився і той селянин, чию півхату палили…

«Я бачив селянську душу в той короткий момент, коли селянин вважав себе вільним, — закінчував свій спогад Данило. — Вона чутлива, добра, справедлива, шукає правди, добра, волі й світла. Прямує до ліпшої долі як уміє, часом із прикрими помилками».

Такою помилкою, радше злочином, була й смерть кількох осіб, серед них і учня сільськогосподарської школи Василя з Лозової. Прізвище його автор призабув, казав, що ніби Яковина. Хлопчина цей, писав Данило Усенко, був втіленням «ліпших ознак дитячої душі: уважний, слухняний, розумний, правдивий».

Як зберегти в пам’яті народу і цей образ — невинної жертви вбивчої селянської логіки?

21. Життя здавалося йому карою Божою

— Ходять чутки, що з’явився якийсь батько Махно, що нище всіх, хто «проти народа», — почав стиха розповідь Костенків дідусь. — Вирізує цілі родини, не поминаючи і немовлят, руйнує хутори, пале поміщицькі маєтки… Зачувши це, наш вітрогон і розбишака Щусь[1] зібрав і собі ватагу ледарів та жебраків, що тільки й чекали влучного менту пограбувати чуже добро.

— Та що ви? — перебив діда Валентин. — Вже й жебраків… Та чи ж здібні вони до цього?

— Хто? Жебраки?! — захвилювався старий. — А по-твойому — господарі ото таке творять?! Ні, брат, хто своє має, той і чуже поважає, а хто жебракував, закидав і раніш око на чуже, тому зараз на це й слобода вийшла! Он подивись, що Кубирь безногий витворяє! Правдою[2] став іменуватись! Бач, він за правду повстав! А у Хвисунів власними руками задавив у люльці немовлятко! От тобі й «правда» безнога, оце тобі й жебрак! А ти — «чи ж здібні?»… А Цибулькових хто, по-твойому, вирізав?! Жінок зґвалтував перед смертю?! Кірячка хто приволік прив’язаного з хутора аж до Дібрівки?! Ех! — Зітхнув дідусь і, махнувши рукою, замовк.

Його очі заслалися сльозою.

Помовчавши трохи, він продовжив свої міркування:

— Ось і зараз селяни не знають, що робити: чи тікати в ліс, чи виходить назустріч із хлібом святим та сіллю.

Валентин не збагнув, що мав на увазі дід, а спитати не посмів, бо той дуже вже був сердитий.

— Знюхались! — вів своє сільський філософ. — Свій свого пізнав по діях… От тобі й за нарід, от тобі і за правду.

— Що, може, нове, несподіване лихо впало на наше село? — якомога делікатніше запитав Валентин Костенко, до кінця не розуміючи про що мова.

Але й тут не догодив.

— Нове, несподіване! — перекривив старий. — А ти все добра сподівався?! Та хіба тепер може бути якесь нове несподіване лихо?! Чи можна чекати ладу і спокою?.. Он варта[3] аж зашуміла з села… Карпа і Юхима застрілили в кутузці, щоб не тягатись, бач, із ними… Сьогодня має бути у нас сам батько Махно зі своєю отарою. Сполучатись із Щусем будуть! Гарна з них пара, нічого сказати! От вже коли погуляють!..

У цей день у Дібрівці[4] справді зійшлися загони Нестора Махна і Феодосія Щуся.

Дібрівчанин Щусь виїхав назустріч гуляйпільським гостям із лісу. Попереду розгойдувався червоний прапор, на якому якийсь дурень написав московське гасло: «Мир хижинам, война дворцам». Гармонь бездумно грала «Марсельєзу».

Махновці налякали селян ще здаля — адже вся їхня колона була вкрита чорними прапорами. На передньому вирізнялось інше московське гасло: «Анархия — мать порядка». Їхали вони безжурно — під «Яблучко». Співали так бадьоро і голосно, що аж луна пішла околицею. Люди спльовували і хрестились: в їхнє село вливалися антихристи…

Пізно ввечері дідусь знову з’явився на пасіці, де жив Валентин. Прийшов не сам, а з Валентиновою сестрою — привів її переховатися, адже в селі було неспокійно.

— Чи я гадав, що воно таке погане, мале, з великими патлами? — схвильовано мовив старий Валентину, який із нетерпінням чекав новин. — А казали Махно — цар, Махно — Бог! Хіба ж такі погані бувають царі?! Нікчемне, одне слово… — Дідусь перехрестився. — Так ото зійшлися вони — Махно і Щусь, почоломкались і щось балакають. А безнога «Правда», наче пес, за ними лазе!.. Десь з’явились