Володимир Іванович Савченко - Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко

Він непомітно для себе прискорив кроки і, підкоряючись радісному внутрішньому ритму, майже побіг униз порожньою лункою вулицею.

“Адже для цих дослідів є все: мезонатор, плівки нейтриду… Що ж повинно вийти? Отже, маємо конкретні умови: нейтрид — швидкі мінус-мезони. Ану…” Іван Гаврилович зупинився під ліхтарем, витяг з кишені блокнот, олівець, почав прикидати схему досліду.

…”Куди це мене занесло?” Іван Гаврилович закрив блокнот і розгублено оглянувся. Місяць великим багряним кружалом висів на заході над самісіньким обрієм. Небо було чорне, але зорі вже потьмяніли, провіщаючи світанок. Вулиця закінчувалася; попереду, метрів за п’ятдесят, у темній воді гойдалися довгі вогняні смуги від ліхтарів. “Ріка? Ого! Прогулявся через усе місто…”

На протилежному березі світилися заводські вогні. Під ногами шелестіла мокра від роси трава. Голуб відчув, що ноги в нього гудуть від утоми, присів на траву, закурив. Далеко-далеко внизу коротко заревів буксирний пароплавчик; щось хлюпало на ріці. По-ранковому свіже й міцне, немов газована вода, повітря сповнювало груди бадьорістю. Іван Гаврилович презирливо глянув на недокурок цигарки (отруювати себе такою поганню!) і жбурнув його. Потім підвівся, підійшов до води, спробував її руками — тепла, на диво тепла для вересня! Постояв хвилину й рішуче почав роздягатися.

Голуб уважно оглянув себе в сірому ранковому світлі. Нічого, він ще міцний на свої п’ятдесят два роки! Напружив м’язи рук — є ще сила! Ще працювати й працювати… Нічого, що доводиться починати на голому місці, — для того ж він і дослідник!

Вода ласкаво збадьорила тіло. Іван Гаврилович зробив кілька кроків по твердому піщаному дну, відштовхнувся і, намагаючись не бовтати руками, поплив наввимашки впоперек течії…

** *

Коли Якіна питали, де він тепер працює, він відповідав коротко: “У звіринці”.

Високовольтна лабораторія і справді була схожа на звіринець: з усіх боків клітки, тільки замість хижаків у них були ув’язнені блискавки. Блискавки ховалися в красивих мідних кулях розрядників, у високовольтних конденсаторах; вони стримано стугоніли в трансформаторах, невидимо збиралися на фігурних гірляндах фарфорових ізоляторів, у дротах, — і тільки й чекали, щоб розрядитися на що-небудь або на кого-небудь.

Зараз Якій працював над вивченням електричного пробою пластинок нейтриду. Так, тепер майже весь Ядерний інститут досліджував нейтрид…

Яків із зусиллям поклав на металевий циліндр тонкий чорний лист. “От чортяка, кілограмів двадцять, мабуть, не менше…” Встановив на лист нейтриду мідну гирку верхнього електрода, з’єднав проводи і вийшов з клітки. Грюкнули залізні двері, спалахнула над ними червона неонова лампочка.

Яків став повільно повертати ручку трансформатора. Стрілка кіловольтметра неквапливо поповзла по шкалі: десять кіловольт, п’ятнадцять, двадцять п’ять… За сірою захисною сіткою від гирьоподібного електрода з ледь чутним шипінням почало розходитись жовтогаряче сяйво — світилось іонізоване високою напругою повітря. Сорок кіловольтів, п’ятдесят, сімдесят… Чорну плівку нейтриду оповили жовті й голубі нитки. Вони тяглися, загинаючись за пластинку, до нікельованого циліндра, тремтіли, звивалися й шипіли, мов живі. У повітрі відчувався різкий запах озону.

Стрілка торкнулася цифри “90”. Дев’яносто кіловольтів!.. Якін перестав підвищувати напругу, щоб помилуватися. Тепер у клітці між електродами, шукаючи виходу, розлютовано металися блискавки; нитки розрядів були голубими й тріщали так, неначе хтось розривав цупке полотно. Могутні електричні сили, підкоряючись легкому повороту регулятора, напружились, намагаючись продертися крізь тоненький шар нуль-речовини. Коли б між електродами лежала звичайна речовина, хай навіть значно товща за цю плівку, то з усім було б уже покінчено, матеріал не витримав би: тріск, голосний ляск і пробій — маленька дірочка з обгорілими краями. Але нейтрид заступав шлях електричному струмові…

Яків знову почав підвищувати напругу. Коли стрілка доповзла до ста двадцяти кіловольтів, нитки розрядів із загрозливим тріском і шипінням зібралися в сліпучий голубий жмут, обігнули плівку, і між електродами виникла дуга. В ту ж мить перевантажувальні реле вимкнули трансформатор. Усе зникло.

Яків задумливо потер чоло. “Треба спробувати пробити пластинку в трансформаторному маслі, тоді можна підвищити напругу разів у чотири”. Подумавши це, Яків зітхнув. Він не любив мати справу з трансформаторним маслом — сизо-коричневою рідиною, яка бруднила халат і від якої руки огидно пахли риб’ячим жиром і касторкою. Вже кілька місяців він намагається пробити нейтрид — і все одне й те ж: перекриття через повітря. Це, звичайно, чудово, коли нейтрид витримує сотні й тисячі мільярдів вольт на сантиметр! Але що ж це за дослідження, якщо вони складатимуться з самих тільки невдач?

Треба випробувати ще тонші пластинки нейтриду — можливо, плівки тонші за ангстрем. Та чомусь ніяково йти прохати в сімнадцяту лабораторію, де працюють Голуб, Сердюк, Оксана…

Яків згадав про свою недавню зустріч з Оксаною і знову зітхнув.

…Оксана після його вигнання з сімнадцятої лабораторії під час зустрічей відвертала голову або опускала очі, не хотіла вітатися. “Сердиться, — зрозумів Якін. — Ну, нічого. Це все ж краще, ніж, коли б вона віталася і розмовляла байдуже. Хоч якісь там почуття є… Помирюсь!”

Помирились вони в тролейбусі, повертаючись з роботи. Всередині було страшенно тісно; їх притиснули до дверей. Яків так енергійно, так турботливо домагався, щоб Оксані було просторіше, так ретельно охороняв її від поштовхів пасажирів, що вона полагіднішала. Коли ж Яків кинув дотепа з приводу надмірної огрядності одного пасажира, вона засміялася і подобрішала зовсім.

Вони вперше за весь цей час розбалакались.

У тролейбусі було душно.

— Знаєш що, ходімо пішки, — запропонував Яків. — Чого ми тут штовхатимемося?..

Сонце ще не сіло, але затінені деревами вулиці вже заволокла надвечірня сиза імла. Гуркотіли трамваї, поспішали перехожі.

Вони повернули в парк. Щоправда, це був далеко не найближчий шлях до Оксаниного дому, але, як казав Яків ще