Михайло Миколайович Грешнов - Останній неандерталець, Михайло Миколайович Грешнов

— Підійди ближче, — покликали його, у пітьмі Валентин не роздивився, хто кличе. — Дай глянути на тебе. — Хтось торкнувся його руки. — Викапана мати…

Очі мало-помалу звикли до темряви, з пітьми ніби висунувся візок з розпростертим у ньому нерухомим тілом, обличчя, немов у сажі, чорне.

— Євграф Федорович? — непевно спитав Валентин.

— Я. Поцілуємось… — Валентин нахилився, відчув на щоці доторк шорстких губ. — Зустрілися, — сказав Євграф Федорович. — Скільки років!.. Запитання, — зробив застережний рух, — потім. Відпочивай.

Підійшла якась жінка, взяла Валентина за руку, вивела у сліпучу спеку пустелі. Вдвох вони перетнули подвір’я.

— Що з ним? — спитав Валентин про Брайніна.

— Я його сестра, Ольга, — розповідала жінка. — Добре, що ви приїхали. Весь час питає про вас.

Вони підійшли до схожого на барак будинку, піднялися на ґанок.

— Тут відпочиватимете. — Ольга Федорівна бряжчала ключами, відмикаючи двері.

— Це братова кімната.

— Що з ним? — ще раз спитав Валентин.

— Я вас тоді покличу… — Жінка залишила ключ у дверях, квапливо збігла з ґанку…

— Ти рада, Олю, що він приїхав? — спитав Брайнін сестру, коли та повернулася до кімнати.

— Я завжди радію з тобою — ти ж знаєш…

— Роздивилася його? Як він Схожий на матір!

— Ти не бачив її сімнадцять років.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Усі ми змінюємося…

— Ні, не всі.

— Ти знову за своє. Випий, — Ольга Федорівна подала хворому ліки.

— Ми кохали Галину обидва: Петро і я. Що вдієш, пощастило йому…

Ольга Федорівна промовчала.

— Може, розказати йому все?

— Не варт. Усе минуло. І не хвилюйся — тобі не можна…

— У мене теж міг би бути такий син!..

Увечері, коли на станції спалахнули електричні вогні, Валентин, супроводжуваний Ольгою Федорівною, знову прийшов до кімнати з запнутими вікнами.

Посередині на звичайних велосипедних колесах стояв візок. Він був завеликий для висохлого, знесиленого тіла Брайніна; права половина лоба, щока, половина підборіддя Євграфа Федоровича були вкриті синявою, ніби під шкірою розпливлось чорнило; синява зачепила шию, груди, виривалася разом із рукою на біле простирадло.

— У нас обмаль часу, Валентине, — сказав Брайнін, — А треба вирішити чимало. Відчини, — показав на оббиті чорною шкірою двері.

Повільно пересуваючи важіль, він спрямував візка до дверей.

— “Дослідження взаємозв’язку простору-часу…” — ваші? — скориставшись нагодою, спитав Валентин.

— Мої, — відповів Брайнін. — Не вірять?.. — кивнув він кудись на стіну чи, може, далі, через пустелю. — Там усе по-інакшому — в науці, в житті… Це у нас, старих, своє: Ольга віддала мені роки, а в мене ось — кімната…

Валентин роздивлявся навсібіч. “Кімната” звучало надто скромно, це була справжня лабораторія, інженерний цех: у центрі, ніби у повітрі, висів круглий щит, поспіль вкритий білими шротинами — ренійові стержні, що виходили торцями назовні і з’єднувалися невидимим дротом. За щитом, наче робот з піднятими руками, виблискував нікелем апарат зі скинутими до стелі товстими закрутками кабелю. “До олівця”… — згадав Валентин велетенську загострену антену над дахом, наче палець, спрямовану в небо. Кілька циферблатів сторожко дивилися на стіл, на пульт з важельками.

— Квантову механіку вивчав? — спитав Брайнін Валентина, коли той доста надивився. — Та ба, ти ж на другому курсі, — з жалем похитав головою, — другий… Але що таке світло — знаєш?

— Трохи знаю…

— Тоді дозволь говорити коротше. Якщо чогось не втямиш, запитуй… Світло зірки, — нас цікавитиме світло зірок, — це щільний скручений джгут, що протягся від світила до нашого ока. А коли розплести цей скрутень на волокна? Взяти, — Брайнін зробив рух, ніби схопив щось у повітрі,— і роздивитися? Побачиш лице зірки. Та що — зірки! Цікавіше — світло планети! Це і робить тельмископ… — Брайнін показав на щит, який виблискував крапками ренійових стержнів. — За останні роки до цієї кімнати зазирнуло дві тисячі планет.

— Дві тисячі?..

— Глянути на чужі світи, — Брайнін уперше за весь вечір усміхнувся, — мрія всіх — од хлопчаків до академіків. І ніхто, крім твого батька, Петра Омеляненка, Петі! — не здогадувався, як це просто.

На мить Брайнін замовк. Валентин теж мовчав. Батька свого він не пам’ятав. Але повага, з якою Брайнін вимовив “Петі!”, зачепила за серце: розпитати його про роботу, про нього самого, про батька?.. Валентина вабило до старого. Не лише незвичайність того, про що він оповідав, і не жалість до виснаженого, скаліченого хворобою тіла. Може, якась внутрішня симпатія слів, коли він почав про батька?.. Чи несподівана теплота погляду, як нежданий, але теплий був дотик губів до його щоки тієї першої зустрічі? А може, його притягує до Брайніна туга за чоловічою ласкою, котрої Валентин ніколи не відчував?..

— У цій руці, — Брайнін підняв худу руку, друга нерухомо лежала на простирадлі, — увесь Всесвіт! І те, що є, — він знову кивнув на щит, — мрія твого батька. Яку людину зжерла війна!..

Він повернувся над силу, ніби хотів поворухнути правою рукою. Обличчя скривилося від болю. Валентин схопився з стільця, щоб допомогти.

— Нічого, сиди, — сказав Брайнін, — ще можна терпіти. Якщо мені стане погано, — ось тобі ключ: у сейфі візьмеш сіру теку. Там знайдеш усе. Розібратися допоможе Ольга.

Брайнін заплющив очі, кілька хвилин лежав непорушно. Потім потягся до столу:

— Зараз я вивчаю Бету Ведмедиці…

Клацання, лампа гасне, на місці щита виринає шатро нічного неба. Ще мить, — усі зірки щезають, крім зірок Малої Ведмедиці.

— Бета, — каже Брайнін, — найбільша в прямокутнику.

Поворот важеля, і зірка, що завмерла на мить, світлішає, розпливається на весь щит, — кружляє знавіснілими вихорами матерії. Валентин відкидається назад — засліплює.

— Ось так, — пояснює Брайнін. — Усі зірки — вогнища первородного полум’я.

Щит гасне. Приголомшений Валентин відводить руку від очей.