Сергій Тимофійович Кургузов - Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов

— До чого цей маскарад? — іронічно поцікавився я, привітавши друзів.

Професор і капітан по-змовницькому перезирнулися.

“Ну, що ж, — образливо подумав я, — коли це розиграш, то першого квітня професор не обійдеться традиційним: “У вас спина біла”,— вже я пожартую з ним у космічних масштабах”.

— Отже, час! — скомандував Ігреков і рушив по трапу. “Не вистачало тільки сказати — свистати всіх нагору!” — усміхнувся я. І що це за бажання дорослих людей бавитись у таємничість…

А втім, мені лишалося тільки чекати. Я зручно вмостився біля вікна корабля, підперти рукою щоку. Я міркував, як краще розіграти Ігрекова. Та нічого путнього на думку не спадало. Можливо, тому, що краєм ока все ж таки спостерігав за моїми супутниками. Адже в глибині душі сподівався, що яким-небудь необережним рухом чи словом вони обов’язково викажуть свої таємні наміри.

Проте Ігреков був спокійним і навіть веселим. Він жартував і звернувся до мене лише тоді, коли в салоні корабля заблимала лампочка термінового виклику.

— Нам час!

Я поглянув в ілюмінатор. Земля лишилась позаду і пливла внизу маленькою блакитною кулькою. До найближчої точки Всесвіту, де могли б розчинитися люки корабля, було кілька годин шляху. Якщо ми збираємося виходити, то не у відкритий же космос?

— Нас чекають в іншому відсіку корабля, — буденно мовив професор, мов йшлося про якусь дрібницю, — втім, зараз ти сам все побачиш…

Відсік корабля, до якого запросив нас Ігреков, був величезним залом, що швидше скидався на наукову лабораторію. В центрі його виблискував космічний апарат досить дивної форми: щось середнє між космозондом і літаючою тарілкою. Поводячи себе мов справжній господар, Ігреков натиснув кнопку на портативному пульті, що виглядав з кишені його куртки, і один з люків дивовижної споруди розчинився. Ледь стримуючи цікавість, я увійшов слідом за моїми друзями всередину незвичайного корабля.

На перший погляд, це була невеличка космічна станція. Тисячі подібних мандрують безкраїми просторами Всесвіту. І все ж таки чимось вона відрізнялася від апаратів, що несли наукову службу, кружляючи по навколоземних орбітах. По-перше, розмірами, — відзначив я, — по-друге, своїм інтер’єром. Як це не дивно, оздоблення сучасної станції нагадувало інтер’єр стародавнього морського корабля. І, нарешті, станція мала обмаль наукових приладів. Зате відсіки її відрізнялися підвищеним комфортом.

Каюти, стилізований штурвал, морське знаряддя… Навіщо цей маскарад? І чому ця споруда знаходиться у тому відсіку міжпланетного корабля, який пристосований для виведення на орбіту астрозондів?

— Ще хвилину терпіння, — запевнив мене Ігреков. — А втім, ти вже можеш підійти до ілюмінатора.

Наблизившись до вікна, я побачив, що дві стулки стелі відсіку корабля, де стояла паша станція, повільно розчинилися. Над нами засяяло зоряне небо. Тієї ж миті станція здригнулася (за склом ілюмінатора полихнули відблиски полум’я) і повільно почала випливати з відсіку. За кілька хвилин ми опинилися серед зірок. Корабель, що виніс нас у космос, прощально мигнув бортовими вогнями і взяв курс на Землю.

Я повернув голову в бік моїх друзів і побачив, що всі вони стоять у німому мовчанні, зачаровані виглядом зоряного краєвиду.

— А де ж обіцяна яхта? — порушив я тишу.

— Яхта? — сплеснув долонями Ігреков, мов я вимовив якусь безглуздість. — Та ти ж на ній зараз знаходишся.

— І це ви називаєте яхтою? — саркастично вимовив я, показуючи очима на морське знаряддя і на стилізовані під кубрик стіни апаратного відсіку. — Можливо, й вітрило у вас десь сховане? Так би мовити, для колориту…

— Ну чому ж для колориту? — розсміявся професор. — Ти тільки поглянь, Андрію, в ілюмінатор командного відсіку.

Я озирнувся і… не повірив своїм очам! На відстані кількох сотень метрів над нашою яхтою пливло велетенське вітрило! Справжнє вітрило, з поправкою на космічні масштаби.

— Отже, це “космічна” яхта? — захоплено вигукнув я.

— Подобається?..

У мене не вистачило слів. Та й чи були вони потрібні? Я захоплено дивився, як хвацько капітан, розпочинаючи нову дивовижну подорож, зорієнтовує корабель відносно світила і як сонячний вітер напинає вітрило.

Під сонячним вітрилом, до нових зірок! Не знаю як кому, але, дивлячись на капітана, я подумав, що разом із людьми захопленими романтика першопрохідців живе в усі часи. Адже капітан цієї миті видався мені справжнім Колумбом Всесвіту!

Отже, наші герої вирушили в подорож на “сонячному вітрильнику”. Яку ж властивість світила використали вони у своїй подорожі?

З якою силою сонячні промені тиснуть на нашу планету?

І, нарешті, яку тягу створює для яхти сонячне вітрило розміром у десять тисяч квадратних метрів?

Ніколи не перестану дивуватися, як Інколи минуле переплітається з майбутнім. От і цього разу, коли професор Ігреков розказав мені про дивовижну знахідку археологів, я сприйняв його розповідь, як своєрідний науковий курйоз. Проте, читаючи наступного дня репортаж з розкопок, не міг не здивуватися. Адже йшлося там про те, що у вишитому золотом савані небіжчика було знайдено склянку з якоюсь дивною маслянистою рідиною брунатного кольору, без запаху, яка абсолютно не випаровувалась на повітрі. Кращі розуми вітчизняної археологічної науки намагалися пояснити історію знахідки. На термінову нараду навіть був викликаний доктор Зорій, світило, визнаний авторитет з питань середньовіччя. Проте й він, понюхавши рідину, безпомічно розвів руками: наявність склянки не можна було пояснити ні історичними, ні культовими традиціями тієї далеко минулої доби.

Можливо, ця подія й не стала б сенсацією року, коли б не випадок, що спричинив у наукових