Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло

ж бо, це він!» Зепп рішуче пішов у барак, рвонув двері промінентної штуби, з насолодою відчуваючи, як дикий шал наливає кожну клітину тіла. Угледівши худе обличчя співця, пройняте натхненням, Зепп аж затремтів від люті.

Так ось де щебече моя пташечка! Зараз ти в мене заспіваєш не так, російська свиня! — заревів він, дихаючи в лице Жорі горілчаним перегаром, і з усього маху вдарив кулаком у зуби.

Жора зойкнув, упав на підлогу. Шматочки заробленого хліба розлетілися по підлозі. Ніхто, звичайно, не заступився. Одні дивилися з холодною байдужістю, меланхолійно пережовуючи їжу, інші азартно спостерігали, чим це все скінчиться. Кожний з них був кримінальником, носив зелений вінкель і ненавидів політичних, а тим паче радянських. Крім того, всі боялися Зеппа, за спиною якого — есесівська сила, а також велика зграя табірних гангстерів. Зепп наступив чоботом Жорі на горло і повільно почав душити.

— Ну, співай, більшовицький виродок, співай! — сичав кат, хижо ошкіривши пику. — Не хочеш? Ні, я краще задушу тебе руками, так приємніше...

Він нахилився і, схопивши напівнепритомного Жору за барки, ривком поставив на ноги, спритно, як звір, ухопив обома руками за горло. З носа і рота у бранця линула кров, закривавила волохаті лапи Зеппа, та це ще більше розпалило катюгу.

— Ну, чому ти не співаєш? Давай отако, півником: ку-ку-рі-ку, я в крематорій лечу, ку-ку-рі-ку-у-у...— Зепп дико зареготав з власного дотепу.

В цю мить моторошно заревіли сирени тривоги, Зепп здивовано роззявив рота, вибалушив очі на промінентів, що враз заметушилися, і бридливо відкинув від себе заюшеного кров’ю Жору. Коли завивають десятки сирен, тут уже не до розваг...

Жора упав на підлогу, враз опам’ятався і, скориставшись загальним сум’яттям, кинувся до розчинених дверей, вискочив з барака. На бігу він разом з кров’ю випльовував вибиті передні зуби. Юнакові здавалося, що Зепп наздоганятиме його, тому побіг не до свого блоку, а в протилежний кінець табору, петляючи поміж бараками, намагаючись сховатися.

В цей час з усіх блоків одночасно висипали тисячі в’язнів, почалося шикування. Тепер Жорі довелося бігти назад через увесь табір. Якби ще на мить загаявся, це коштувало б йому життя...

Жора ще нічого не знав про смерть Костя, а Володя й не міг сказати йому про це зараз. «Краще потім скажу...» — подумав, намагаючись угамувати нервовий дрож у всьому знесиленому тілі. На душі порожнеча і біль. «Вбивати, тільки вбивати усіх цих зеппів, як скажених собак!» — враз відчув у собі люту ненависть до катів. Жора, ніби вгадавши його думки, шамкаючи закривавленим ротом, простогнав:

— Я вб’ю Зеппа!

—Ми зробимо це вдвох,— гаряче підтримав Володя. — Я присягаюсь, Жоро, ми знищимо гада!

Вони міцно стиснули один одному руки.

Тим часом мимо другого блоку пробігла ціла бригада електриків, які на ходу натягали на руки гумові рукавиці. Вони поспішали туди, де на колючому дроті розпростерлося обгоріле тіло Костя Сосніна... Жора ще нічого но знав, а у Володі перед очима все ще стояло спотворено мукою лице товариша, його чорна, зігнута в коліні нога, відчайдушний кидок на дріт, снопи електричних іскор... Володя не засуджував вчинок Костя. Він мужньо дійшов до своєї останньої межі, ніколи не робив спроб полегши ти своє становище ціною зради чи підлості. В тюрмах і таборах Володя бачив багатьох людей, які в складках одежі, в комірі і навіть у роті ховали крихітний осколок леза бритви, щоб у критичну хвилину розпороти собі вени. Багато було таких, які, не витримавши катувань, кінчали життя самогубством.

Чи ж можна засуджувати їхні вчинки? А хіба він сам не виношував план самогубства, перебуваючи в Краківській гестапівській тюрмі, коли катування на допитах ставали нестерпними?

У пам’яті оживали сумні згадки... За короткий час у цьому таборі вже загинув Сигізмунд, загинув Кость, загинули тисячі в’язнів... Дедалі тугіше затягується зашморг... Ні чеського комуніста Карела, ні антифашиста Франца Нордена, ні підпільників, ні організованого опору вони тут не знайшли... Надія згасала, як згасав цей по-літньому жарки іі вересневий день...

Блокфюрер Жаба двічі перерахував бранців, позначив на папірці номер загиблого і байдужим голосом сказав: Кидатись на дріт можна. Він у нас надійний...

Крізь завбачливо розчинені ворота просто на плац в’їхало легкове авто. З нього вийшли похмурі, невдоволені зіпсованою неділею лагерфюрер і рапортфюрер. Мовчки вислухавши блокових, лагерфюрер оголосив, що за порушення порядку, яке виявилося в «навмисному замиканні і електромережі», на весь табір накладається покарання: стояти струнко аж до вечірнього апелю.

Коли «мерседес» із начальством поїхав, есесівці посунулися в свої казарми. Увесь табір завмер. Над живими квадратами виснажених в’язнів зависла важка тиша. Тільки на сторожовій вежі котрийсь із вартових монотонно пильгикав на губній гармошці...

10

Жорине обличчя геть зчорніло, на розбитих губах запеклися криваві рубці, в карих очах його ніби навіки застигла глибока печаль.

— Ех, малюк! Як хотілося б дожити до перемоги... Та, мабуть, не судилося мені.

Щось таки надломилося в ньому після, трагічного випадку з Костем. Відчайдушний кидок товариша на колючий дріт під напругою в три тисячі вольт, помста Зеппа, повсякденні знущання з нещасних бранців, у яких і так ледве душа трималася в тілі, підірвали в ньому віру в те, що людина взагалі здатна витримати всі оці тортури, пережити цих двоногих звірів з їхніми таборами смерті. Володя її сим дедалі частіше втрачав самовладання. Ще ніби зовсім недавно, в центральному освенцімському таборі, де їм допомагали підпільники і де за ними була ціла організація, вони почувалися сильними. А що ж тепер? Чекати жахливого кінця? То він, як видно, не за горами...

І все ж підсвідомо, в глибині душі вони на щось сподівалися, відвойовували кожну годину цього мученицького життя. Концтабірний досвід здобувався дорогою ціною, але й ним вони збагачувалися, використовували повсякчас, обдумуючи