Маріанна Маліна - Via Combusta, або Випалений шлях

немає. Бо я тобі тут усю апаратуру потрощу! — гаркнув я, мене ще добряче колотило від недавньої бійки.

— Добре, добре, не нервуй, — поправив окуляри на носі програмер, — якоюсь мірою ви вчасно… Тут повилітала половина устаткування. Зараз гляну… що можна зробити.

Тарапата заклацав клавішами.

— Значиться так… Я вас відключив. Часу у вас небагато. Поки хватяться. Потім звиняйте… Вам треба встигнути відійти хоча б на кілометр, тоді вже вас не запеленгують.

Він знову щось набрав, і перед нами на моніторі з’явився план ордену. Тарапата тицьнув пальцем:

— Проходьте там. У цьому місці сьогодні повибивало всі камери. Коли пройдете, тікайте якнайшвидше. Десь за кілометр можете сховатися і трохи перепочити. Потім вам слід рухатися весь час на схід, десь там унизу, кажуть, є містечко…

— Дякую! — кинув я Тарапаті, поглядом сфотографував зображення і повернувся до Шулі, що закотив штанину і тер вражену ногу.

— Як нога?

— Та вже нічого, відійшла, — вимучив усмішку Шуля, — житиму…

— Хвилинку! — зашурхотів у шухляді Тарапата, витяг звідти пачку пігулок та кинув Шулі.— Ось, тримай! Знеболювальне, може, згодиться…

— Спасібочки, — зловив її на льоту Шуля, відколупав одну та закинув у рот і, не запиваючи, ковтнув.

— Щасти вам, обранці долі…— на прощання махнув рукою програмер.

19

Ми пробігли повз третій корпус, через прохідну першого кола охорони і вже минули автоматичний пост, який, як і обіцяв Тарапата, не охоронявся. До свободи було дістати рукою. Але тут, на самому виході, ми наразилися на неабияку охорону. Це був справжній живий щит. А попереду всіх, склавши руки на грудях, стояв Зарнік. Ми, ошелешені, зупинилися. Я махнув рукою Шулі собі за спину і прошепотів:

— Тікай назад…

Та вже було запізно, секунда — і ззаду теж підійшли. Його швидко скрутили два справні охоронці. А Зарнік, досі тримаючи складеними руки, ліниво наближався до мене. Зупинившись зовсім близько, саркастично запитав:

— Куди це ти зібрався, Арсенію?

Від його погляду мене пробрало, як від льодяного душу. Я спробував зробити крок назад. Та Зарнік схопив мене своєю металевою долонею за шию, з люттю відкинув на стінку і прошипів:

— Ти що, не знаєш, що я слідкую за тобою?

Я мовчки тільки закліпав очима. Зарнік, роздивляючись мене, скривився і презирливо процідив:

— Від тебе самі нещастя… Такий же впертий, як і твоя мати…

На секунду від здивування у мене перехопило подих.

— Що… Що ви знаєте про мою матір? — вирячився я на нього.

І тут мене прошила раптова здогадка. Я відштовхнув руку Зарніка.

— Що ви з нею зробили? Це ви її вбили?! — злість знову спалахнула в мені вогняними струменями.

Його лице перекосилося, наче від болю, і він прошипів:

— Ні, це ти її вбив!

— Я?!… — я від несподіванки аж гикнув

— Так! Ти її вбив. Ти вбив свою матір! — він притулив мене до стінки і з ненавистю втупився в мене крижаними очима. Від його погляду хотілося провалитися крізь землю. Він був нестерпний та обпікав, наче синій вогонь.

— Це неправда! Це брехня! — раптові сльози різкого відчаю виступили в мене на очах.

— Ні… це правда, — криво всміхнувся Зарнік, — ти вбивця…

Потім він відпустив мене, обернувся до охоронців і холодно наказав:

— У карцер!

20

Я не знаю, що було гіршим — суцільна темрява, пекельна спрага чи тягуче та ниюче, як нескінченний зубний біль, відчуття провини. Воно було тотальним, як розлита навкруги темрява, яка чомусь видавалася мені сірим липким туманом. І в цьому безкінечному темно-сірому тумані зненацька з’являлися гострі чорні колючки — думки про Шулю, та чорні пекучі блискавки — загадкові слова Зарніка про мою матір. Останні ніяк не могли набути чітких рис, тому мучили мене найбільше. Якісь далекі-далекі спогади, витравлені чорним, — не вхопитися, не затримати погляду. Важливе, страшне, таємниче…

Я гнав від себе ці думки, а вони поверталися і кружляли навколо чорними птахами-круками…

В уяві малювалися картини того, що зараз роблять із Шулею, і мене тіпало…

Щемкі думки, що роз’їдали нутрощі як кислота: якби не я… якби не я… з Шулею нічого б не сталося… А може б, нічого не сталося і з моєю… матір’ю? Зарнік має рацію — від мене самі нещастя…

Скоро час перестав існувати. Про мене чи забули — чи вирішили таким чином мене замордувати, щоб я тут згнив заживо… З тутешніми порядками це було цілком реальним. Я провалювався у сон, потім знову прокидався. І скоро залишилася тільки спрага. В роті пересохло, і не було жодної надії на чиюсь допомогу. Спочатку я гарячково шукав вихід. Та, обмацуючи руками стіни своєї камери, я швидко пересвідчився, що опинився у кам’яному мішку без жодної шпаринки. Залізні металеві двері були наглухо замкнені, і скільки я не гамселив в них, ніхто не відчиняв. Я збив руки в кров і, зализуючи солоні краплини, поступово з’їжджав у відчай, змішаний із жахом. Він навалювався на мене огидними чорними масними хвилями.

Знесилившись, я ліг і заплющив очі. Світ зник — я полетів із величезною швидкістю у чорний бездонний колодязь.

…Вона колисала срібну, схожу на човник колиску. Волосся у неї було довге, хвилясте і золоте. Я не бачив її обличчя. Тільки білі тонкі долоні з гарними довгими пальцями. Вона щось співала. Приємне, далеке, рідне… Мені здавалося, що вона заколисує мене. Що