Маріанна Маліна - Фіолетові діти

Із заздрощами дивлюся на дітей, на їхню енергію, що не підкорюється прокрустовому ложу шкільних правил. Та що там шкільних! Правил узагалі! Мені теж закортіло плюнути на твердоголову субординацію та побігати з ними. Я відчуваю, майже фізично, як обплутали мене клейкі, наче павутиння, тенета дорослого життя. Стисли, скували…

Як це сталося? Коли? Я й не помітила…

Розірвати? Скинути їх? Ага! Тут потрібна хірургія…

І я уявляю: люди в чорному навшпиньки підкрадаються до школи. Підкладають вибухівку… Ні… краще так: я з вогнеметом — спалюю по кабінетах стоси непотрібних паперів. Листки корчаться і чорніють під очищаючим вогнем. Посадові інструкції? Шварк! Нема посадових інструкцій! Шкільний розклад? Вогняний струмінь — немає розкладу! На його місці — чорна плямка на стіні. Горять, звиваючись, тести. Горять характеристики. Гучно вибухають комп’ютери. Старі вчительки тихо і скромно туляться до стіночки, затуляючись шкільними журналами. Зі школи на волю вибігають щасливі діти. Останній кадр…

…Зненацька біля мого вуха свистить сніжок і ляпає поряд зі мною в стіну. Ого! Артобстріл! Озираюся. Хто ж цей сміливець? Дивлюся на групу підлітків. Здається, сніжок летів звідтіля… І помічаю хлопця, підозріло схожого на Кирила, який швидко повертається до мене спиною. Ну це вже… зовсім нахабство з його боку… Розгледіти нічого не вдається, бо тут, як на гріх, лунає дзвоник. Діти з галасом кидаються штурмувати двері.

Я чекаю, поки всі зайдуть, і теж плетуся до школи. Йду до свого кабінету. Вже піднялася на другий поверх. Раптом чую чиєсь схлипування. У порожньому шкільному коридорі біля стінки в закутку сидить малий та розмазує по обличчю сльози. Я підходжу. Присідаю поряд. О! Знайомі обличчя! Це ж той самий хлопчик, який мало не збив мене з ніг у їдальні. Брат Майї? (Пригадую фото у Верболаза).

— Ти чого? — питаю. Хлоп’я тільки сопе у відповідь.

— Ну, а як тебе звати?

— Славко, — відповідає і нарешті зиркає на мене.

— А мене Дарина, — кажу і сідаю поряд із ним в таку ж позу, обхопивши коліна руками. — Ну, і чого ти?

— Нічого, — буркотить він та тре кулаком геть червоного носа.

— Ага… — продовжую сидіти поряд, дивлячись перед собою. Мовляв, і не цікаво мені зовсім…

— А чого ти не з ними? — питає Славко, геть забувши, що я із касти «вчителів».

— З ким?

— З ними… Ви ж сьогодні збираєтеся…

— Де?

— Там, де завжди…

— А… — тягну, немов розуміючи. — А ти чого сумуєш?

— Та, — махає рукою він і злостиво копає ногою підлогу, — Майка задрала! Каже, шо я малий… Не пускає мене. Минулого разу так кричала, коли мене помітила! Я туди за нею невидимкою пробрався. Казала, шоб більше не приходив. Бо вб’є…

— Так і сказала?

— Ага, дурепа! — випалює він і раптом, злякавшись, підозріло дивиться на мене.

— Ходімо до мене в кабінет, чаю поп’ємо… — вдаю, що не помічаю його грубості, підводжуся на ноги і подаю йому руку. Він, трохи повагавшись, приймає її.

У кабінеті Славко примостився на стільці біля вікна. Поки він придивляється до облуплених стін мого кабінету, схожих на географічну карту невідомої планети, я вмикаю електричного чайника. Чайник, округлий та рудий, нагадує самовдоволеного домашнього кота. Я придбала його за Оксаниною настановою, а разом із ним пару порцелянових чашок із зображенням картатих соняшників. За деякий час «кіт» вдоволено замуркотів, і я заварюю чай просто в соняшникових чашках. Чай із бергамотом, квітками волошки та цедрою апельсину має назву «Фентазі»… Ставлю чашку біля Славка і раптом згадую, що до цієї «фентазі» непогано було б і цукру. Нахиляюся до тумбочки і намагаюся пригадати, де ж він. Повідкривавши по черзі майже всі шухляди, я нарешті побачила почату пачку з рафінадом. А біля неї… «шукача», якого мені подарував Ігор. Звісно, я ж його хотіла випробувати, та ледве не забула! Він уже трохи притрушений цукром та пилом. Я виймаю цукор, а другою рукою беру «шукача», тихцем протираю його об джинси та кладу до кишені.

Кидаю Славкові до чашки дві грудочки цукру, помішую ложечкою. Присуваю чашку до нього. Питаю:

— Ну, а який урок прогулюєш?

Він мовчить і зітхає. Потім мовчки сьорбає чай та розглядає залишки шпалер. Шия худа, підборіддя гострувате, біляве волосся стирчить на маківці… таке собі пташеня-горобеня. Навіть здається, що настовбурчив пір’ячко. Погляд серйозний, дорослий. Що він там на стінці побачив? Намагаюся його трошки заспокоїти:

— Ну, та нічого! Ми що-небудь вигадаємо, не бійся! Ну, наприклад, що в тебе температура… тому тебе з уроків необхідно звільнити, — непедагогічно втішаю я Славка та усміхаюся. — Цукерку будеш?

— Буду, — він обережно бере цукерку та в’яло всміхається у відповідь.

— Якийсь ти блідий… Може, у тебе й справді температура? — притуляю йому до лоба долоню. Голова у Славка волога і таки гаряченька. Треба відвести його до Оксани…

Раптом у двері обережно стукають, і майже одразу вони відчиняються. До мого кабінету велично запливає медсестра.

— Оксанко! Ти думки читаєш? — спантеличено питаю.

— Добрий день, Дариночко! Це ти про що?

— У мене тут для тебе пацієнт… Здається, у нього жар…

— У нього? — нахиляється до Славка медсестра. — Зараз дізнаємося! — вона рухом фокусника дістає з кишені градусника.

— О! Ти що, його там постійно носиш?

— Та ні! — махає рукою Оксана, — таке скажеш! Міряла собі температуру, та й кинула!

— А-а…

— Ану, пацієнте, давайте до діла… горло болить? Повернися до вікна… Дариночко, чиста ложечка є?

— На, тримай!

— Ану, розтули рота…

Поки Оксана займається Славком, я відходжу, повертаюся до них спиною і, маючи слушну нагоду,