Маріанна Маліна - Фіолетові діти

Ти мені потрібна як фахівець. Я розраховую на твою допомогу.

Альона.

Професор Верболаз терпляче чекає. Я, закінчуючи читати, не можу втриматися від запитання:

— Як це до вас потрапило?

Іван Григорович знімає окуляри, протирає їх та знову вдягає, мовчить, уважно придивляється до мене, немов гіпнотизуючи. Потім, потираючи борідку, каже:

— Як я вам і казав, у мене є версія. Гадаю, це заховала тут моя дочка, — знову повертається до полички, бере звідти звичайну дерев’яну лінієчку на двадцять сантиметрів та подає мені.— Кх‑кх… Це я тимчасово конфіскував у Майї, як речовий доказ. Дивіться уважно.

Я оглядаю лінійку. На зворотній стороні красується підпис із завитками: Майя Верболаз. Ще — гелієвою ручкою намальовані рожеві сердечка, квіточки, та жирно, не один раз наведене різними пастами ім’я — Арсеній.

— То ви думаєте, вони знайомі? — ставлю я зовсім не потрібне запитання. Але мене дедалі сильніше непокоїть, як (ЯК?!) цей лист потрапив до професора Верболаза. Якась доволі дивна версія з випадковою знахідкою… Підозріла версія…

— Так, я вважаю, знайомі,— продовжує Іван Григорович. — І ще я вважаю, що це небезпечно для моєї доньки. І я б хотів про цього хлопця знати більше, — втомлено притуляється до спинки крісла і й на мить заплющує очі.

— Гаразд. Хай вона знайома з Арсенієм. А як цей лист потрапив до неї? Це ж лист Олени Геннадіївни? Ви з нею мали бесіду на цю тему? — мені стає трохи жаль старого, але кігтики недовіри вже шкрябають моє серце.

— Ні, не мав. Вона навіть не знає, що я поцупив її лінійку. Я хотів спочатку порадитися з вами. Що ви про це думаєте?

Я розумію, що треба розповісти йому. І я розповідаю — всю історію: про Альону, про її підозри щодо дивних учнів, про її передчасну смерть. Розказую майже все. Не згадую тільки про себе, про Ігоря з його «шукачем» та про здібності Кирила. Я спостерігаю за професором і відчуваю, що його щось дуже непокоїть, але він не ставить мені ніяких запитань. Тому запитую я:

— А ви нічого дивного за своєю донькою останнім часом не помічали? — може, після моїх одкровень й Іван Григорович розкриється?

Від мого запитання у нього трохи міняється лице, немовби я зачепила вкрай болюче місце, але він швидко опановує себе і з легкою усмішкою відповідає:

— Та вона з дитинства дивна, але в ту нісенітницю, на яку ви натякаєте, я не вірю. Діти на таке не здатні. Та й в Олени Геннадіївни, швидше за все, був банальний нервовий розлад. Але, боюся, Арсеній — не плід її уяви. Він реально існує. Ми маємо листа, якого моя донька переховувала. З цього можна зробити цілком логічний висновок, що моя донька його покриває… цього Арсенія. І саме в ньому я вбачаю небезпеку…

— Може, шантажує?… — роблю я нетактовне припущення і, відчуваючи, що сказала щось зайве, виправляюся: — Чим я можу вам допомогти?

— Зрозумійте мене правильно, Дарино Миколаївно, я дуже турбуюся за свою доньку. Я, звичайно, не можу вас просити стежити за нею… Але маю до вас звернутися по допомогу. Поговоріть із моєю донькою при нагоді. Може, ви щось дізнаєтеся. Про Арсенія… Бо я… боюся її сполохати своїми розпитуваннями.

— Добре, звісно, поговорю.

Іван Григорович трохи мовчить та веде далі:

— Я б вам був дуже вдячним, якби бесіда залишилася між нами. Я навіть вважаю, що Ірину Степанівну теж не треба турбувати… лякати цим листом. Ми якось із вами разом розберемося, гаразд? — він змовницьки дивиться на мене блакитними очима поверх окулярів-половинок.

Я згоджуюся, хоча це і не подобається мені. І не тільки це.

Що ви приховуєте від мене, пане Верболаз?

Раціональна частина свідомості ніяк не хотіла змиритися з фактами. Вона сумнівалася в очевидному, підкидаючи все нові докази, які заводили в сумніви все далі, як у джунглі, з яких немає вороття. Вона все аналізувала, аналізувала, роздроблюючи факти на піщинки і збираючи їх знову в нову синтетичну реальність. Ірраціональна частина щось знала, але старанно ховала свої секрети. Мозок у цілому хотів ясності і простоти, але, всупереч цьому, створював усе нові непролазні хащі логічних конструкцій, які суперечили одна одній.

Що я маю? Загадкового листа та щоденник. І мене мучать сумніви щодо причини смерті Альони. Якось воно все не в’яжеться…

Чому вона вирішила зі мною поспілкуватися в такий дивний спосіб? Могла б і зателефонувати. У яку гру грає професор Верболаз?

Хлопець на червоній машині — це хто? Арсеній? Ще й цей лист у Верболаза… Що ж, тоді виходить, що у Майї цілком міг бути мотив позбутися Олени Геннадіївни… Логічний, зрозумілий мотив. Позбутися суперниці. Невже цього не розуміє професор Верболаз? Навіщо він мені підсовує такі докази?

Мені вкрай потрібно зустрітися з Майєю. Та чомусь мені дуже не хочеться цього робити. І я знову, картаючи себе, відстрочую розмову з нею…

Від гамору не захищають двері кабінету. У школі, як завжди, штурханина на перерві, галас та запах першого розталого снігу, змішаний із запахом спітнілих підлітків, ґумки, цигарок, котлет із їдальні та ще чогось приторно-наркотичного. Задуха.

Думки важкі й теж якісь задушливі. У коридорі від броунівського руху учнів миготить в очах. Виходжу на свіже повітря, на задній двір школи. Там по першому снігу, просто радіючи життю, вже бігають зі сніжками діти. Прохолодно. Я, виходячи, не одягнулась. Складаю руки на грудях, ховаючи долоні в рукави светра.