Борис Микитович Харчук - Горохове чудо

— Буде косовиця… Буде така косовиця…

І знов сиділа. А щоб не затерпнути, погойдувала головою.

Спираючись руками об землю, зморено піднялась — чорніючи, свій і ворожий табори мовби лежали перед нею покотом: ні гамору, ні руху. Небесне склепіння звелося над доброводівськими полями. Ясні зорі мерехтіли над напруженою, лихою тишею. Тихо пливла Гнізна.

Морозиха вклякла, зняла вгору свої кострубаті руки. Її побабчене обличчя в сивих пасемках кісок, які прикрили скроні, було скорботне і суворе. Уста розімкнулися:

— Стою на колінах, присягаюся перед землею, небом і перед усім світом: ми не займанці і не завойовники. Ми нікого не хочемо обертати в рабів, брати в полон і гнати на торги, як худобу. Ми хочемо бути вільні і щоб усі були вільні. Ми народилися з глини, води і каменю рідної землі, тому ми м’які, як глина, здорові, як вода, і тверді, як камінь. Наша зброя — молот, плуг і серп, тому наші береги повні хліба, наші річки течуть медом. Ми ні на кого не пориваємо злим, ненаситним оком — ні на близьких, ні на далеких. Ми хочемо миру і щоб усі жили в мирі.

Вона молилася — промовляло саме сумління:

— Чому ж на нас ідуть з мечем і вогнем і волають: «Дайте хліба і води!» Нам стинають голови, нас варять у котлах, нас саджають на палі, нас забивають у колоди. Свої яничаряться, стають гірші, ніж чужі. Пани, а ми — підніжки. Земля гнулася, гнулася і не витримала. Ковалі, гречкосії, чабани — бидло з ярма, з-під канчука — ми повстали на панство. Ми хочемо бути людьми…

За нею не було неправди.

І, стоячи на колінах, дихаючи напруженою, лихою тишею, яка пахла січею, заламуючи свої руки, вона заклинала своїх синів не згрішити перед небом і зорями, не зганьбити землю.

Зорі блякли, і небо світлішало.

Заграла сурма.

Вона начеб заридала в голубий ранок.

Була та гарна, чудова пора, коли весна входить у літо; сонце купається, а молодий плід, налившись, повниться і тугішає в землі, квіті, дереві. Дзвінкі, чисті роси виступили не лише на прим’ятій, стлумленій, прибитій траві: вони світилися на кінських гривах, срібною росою припали зброя і вояцькі голови.

Загриміли козацькі довбуші, обізвалися татарські тулумбаси, затріскотіли королівські барабани — знялися стяги, і все наструнилося. Ще мить — і, схитнувшись, лави почнуть свої дії, завирують. Вже вийнято з піхов шаблі й піднято наголо.

А Морозиха начеб знавісніла, знавіженіла: кинулася туди, на суворий клич сурм, на грізний грім барабанів. Чого їй заманулося? Що задумала? Зупинити кривавий бенкет? Вона бігла, наткнулася на живу непробивну стіну і зашпортнулась. Жива стіна безжально відкинула її від себе, збила з ніг. Жінка припала грудьми до землі й обіймала її своїми руками, щоб не розкололася…

В ту мить її син уже стояв у найпершому ряді — очолив військо. Високий кінь начеб завмер під ним, нашорошено стрижучи вухами. Козацькі лави примовкли, як безвітряне море. А він, у погнутому шоломі, в легкому панцирі, рука на руків’ї шаблі, був видний звідусюди — Морозенко. Дивився перед себе. Очі горять: вороги стоять напоготові — легка кіннота видобула шаблі, за нею крилаті драгуни, а десь у самій глибині — артилерія. Він скосив погляд праворуч: на розлогому пагорбі наметом стояли в литих панцирах король і Ярема Вишневецький. Слуги тримали їх коней. Йому було видно, як Ярема Бишневецький кивнув королеві, як король махнув рукою, — це був наказ. Кілька сотень легкої ворожої кінноти, крикнувши в один голос, навскач помчали на козаків, вимахуючи шаблями, розтинаючи з висвистом повітря. Земля здригнулася.

Морозенко міцно стримував свого коня за повід. Кінь гриз вудила, перебирав ногами.

— Не пора, — сказав полковник.

А панські шляхетські вершники, шаліючи, кричачи й рубаючи шаблями повітря, здавалося, ось-ось налетять і почнуть зносити голови. Вже чувся кінський храп і людське дихання. Морозенко не підняв своєї шаблі — жоден козак на коні не ворухнувся. Раптом ляхи повернули назад. З шквалом летіли, з шквалом і відкочувалися — заманювали козаків; самі розсіються, козаки налетять на крилату гусарію, і вона порубає їх ущент.

Морозенко скосив погляд ліворуч: на узвишші білів ханський намет, і хан, сидячи на подушці, спостерігав не стільки за своїми татарами й за козаками, як за польським табором. «Кєпек (собака), — по-татарськи подумав полковник. — Хитрий, винюхує, в кого яка сила. Хто перемагатиме, він на бік того й стане».

Вдруге, а потім і втретє мчала легка ворожа кіннота, заманюючи козаків. Король і Ярема Вишневецький сиділи на похідних стільчиках і чекали, але козаки не піддалися, не кинулися з мосту у воду.

Сколихнувся, зашумів ворожий табір — почався наступ.

Пора!» — сказав собі Морозенко. Пришпоривши коня, вимчав з лави і, осаджуючи його, високо підняв шаблю. Він сказав перед своїм військом — його могутній голос рокотав:

— Братове, не думайте, що я веду вас у бій за гетьмана! Не за Хмельницького, не за його полковників і старшин п’єте цю гірку чашу. Думайте про честь і славу рідної землі. Вона — наша мати. Звільнимо її або вмремо за неї. Хай ніхто не ухилиться від гіркої чаші, бо вона не промине ні нас, ні внуків, ні правнуків. Воля або смерть!

— Слава! — відповіло військо.

Він ще вище підняв шаблю, і вона зблиснула в перших променях сонця. Повернув свого коня і повів козаків на ворогів — лице в лице.

Здіймався, ріс і розширювався пил. Заворушилися, рушили, виступаючи, татари. Загула земля — дві супротивні сили котилися одна на одну валом. Ковано. Залізно. Тупо.

Весь у латах, лише вузький проріз для очей, гостра піка наставлена своїм жалом —